1.

Кажуть, сон напередодні дня народження є віщим. Цієї ночі юній дев’ятнадцятирічній дівчині Мірі саме такий і наснився.

Снилося, що вона знову мала десятирічна дівчинка, улюблениця прабабусі Зуравії та її дивних подруг. На ній — нове, білосніжне мереживне платтячко, а навколо — залитий золотим сонцем двір їхнього давнього галицького будинку. У тому будинку не було її ровесників, і дитинство Мірабелли минало в тиші старовинних мурів. Проте вона не сумувала.

Дівчинка стискала в кулачку шматочок сухої білої крейди й старанно, з дитячою любов'ю замальовувала дрібні темно-сірі плями, які залишив на прадавній стіні нічний дощ.

— Ось так… тепер стіна знову красива й усміхається, — шепотіла вона собі під ніс, милуючись своєю роботою.

— Ти справжня чарівниця! — раптом пролунав позаду м’який, оксамитовий голоссі Міра повернулася.

Біля арки стояв юнак — трохи старший за неї, але такий вродливий, що в малечі аж подих перехопило. Неслухняне пасмо темного волосся спадало йому на чоло, а на підборідді красувалася неймовірна виразна ямочка. Його очі затишно й тепло промінилися янтарним світлом, а усмішка була такою щирою, що простір навколо наче розквітнув.

Дівчинка мимоволі усміхнулася у відповідь і простягнула свою долоньку:

— Хочеш? Бери, вона малює білі хмаринки.

Юнак ледь нахилив голову, а його ямочка на підборідді стала ще помітнішою:

— Ні, у мене так гарно не вийде. Ходи зі мною!

Він простягнув руку й легенько торкнувся її пальців. У ту ж секунду по тілу Міри пролилася гаряча, сонячна хвиля. Вони побігли разом крізь арку, дорослішаючи на очах.

Але раптом простір навколо них почав викривлятися. Двір розчинився. Всесвіт закружляв барвистим, сліпучим калейдоскопом! Навколо уже дорослої Міри пролітали величні картини життя, мов театральні декорації.

Дівчина зупинилася, увагу зачепило одне зображення. Прямо перед Мірою, повиснувши в повітрі, засяяла величезна картина в масивній золотій рамі.

На ній була зображена доросла, вишукана дівчина у важкій шовковій сукні з глибоким вирізом — Міра з жахом і захватом упізнала в ній… саму себе! А за її спиною, ніжним і водночас владним жестом обіймаючи її за талію, стояв той самий чорнявий юнак.

Він був дорослим, неймовірно привабливим, шляхетним чоловіком, із темним, як ніч, волоссям і тим самим гіпнотичним поглядом, від якого неможливо було відвести очей. Від нього віяло силою, і такою пристрастю, що дівчині в середині сну стало гаряче.

Картина зависла перед нею, немов жива істота, що відчула увагу до себе. І як наяву, стала поступово збільшуватися, дозволяючи розглядати обличчя у найменших деталях.

І раптом Мірабелла завмерла, боячись навіть кліпнути: чоловік на портреті повільно примружив свої темно-бурштинові очі, його вуста розтягнулися в ледь помітній усмішці, і він… пристрасно до тремору поцілував дівчину на картині!

«Невже це я?.. Невже це моя доля? І чому мені сниться майбутнє у минулому, немов дивне сплетіння долі?» — пролетіла в її голові перелякана й солодка думка.

У той самий момент магічний портрет спалахнув бузковим сяйвом, і крізь туман сну різко, наполегливо й голосно пробився звук пронизливого дзвінка.

Дзенькнув телефон.

Міра розплющила очі. Сон миттєво розвіявся, залишивши лише калатання серця й гарячий слід чиїхось чужих, але таких знайомих пальців на її шкірі.

Вона простягнула руку до тумбочки, на якій вібрував екран, і побачила ім'я прабабусі.

Настало 14 червня 2026 року.
***

— З днем народження, люба Мірочко.

На тому кінці дроту пролунав знайомий сміх — легкий, не зіпсований фальшивими нотами дорослого життя.

— І я тебе вітаю, бабуню! Це ж не тільки моє свято, а й твоє. Ми з тобою — як дві сторони однієї монети, пам’ятаєш?

Від її голосу в моїх грудях, десь під зашкарублим від старості серцем, розлилося тепло. Я мимоволі всміхнулася. Дев'ятнадцять років тому народилася моя правнучка. Саме в мій день народження. Тоді я ще вірила, що доля зробила мені подарунок, передаючи естафету. Відтоді ми щороку жартували про наше «подвійне свято».

Але час — це безжальний лихвар, який забирає відсотки щодня.

Мірабелла вже давно не та маленька дівчинка з вічно розбитими колінами та кумедно розпатланими косичками. А я давно не бадьора «бабуня», яка могла зі своєї старої сукні перекроїти нове вбрання на свято у садочок. Сьогодні я дев’яностооднорічна стара відьма (такою мене бачать оточуючі), яку тримає на світі лише впертість та кілька родинних таємниць, занадто важких, щоб забрати їх у могилу.

Хотілося для моєї юної іменинниці подарувати щось справжнє, що не купиш за гроші.

Та, на жаль, мій нинішній подарунок мав присмак полину.
Поки Міра імпровізувала побажання, я кинула погляд на фамільний кишеньковий годинник, що лежав на тумбочці. Його срібний корпус давно стерся, але стрілки невблаганно відміряли останні години мого земного життя.

— Міро, — я перебила її, відчуваючи втому. — Ви з матір’ю маєте приїхати до Львова. Сьогодні.

У слухавці запала неприродна тиша.

— Щось сталося? —обережно запитала іменинниця.

Кмітлива Мірочка, недарма наша кровинка. Вона одразу збагнула: старі Ромодановські не кличуть у гості просто заради торту зі свічками.

Першим поривом було вивалити все. Сказати, що я відчуваю подих смерті на своєму плечі. Що спадок нашого роду — не вимірюється грошима, а має приховані таємниці. Що вона — наймолодша жінка роду, і її роль уже написана історією. Але на такі розмови потрібна вічність, а у мене залишилося лише кілька годин, дай боже.

— Просто приїдь. До Ніни.

Ще одна пауза, цього разу довша. Я знала, про що вона зараз думає. Ніна, моя дочка, — це територія, на яку вони не заходять через старі сварки.

— Будемо. Мама їй зателефонує, — нарешті видихнула вона.
Від полегшення, заплющила очі.
— Бувай, Мірочко.
— До зустрічі, бабцю.