1.

Міра не знала, що саме зараз історія з глибини віків вривається у її долю, а душа готується доособливої місії. Хіба можна у сні щось вирішувати чи змінювати? Ні, ним можна або насолоджуватися, або приречено миритися з ним.

Сон був провісний, але такий реалістичний, сповнений емоцій та барв.

Уві сні дев'ятнадцятирічна Міра повернулася у дитинство, де бачить себе безтурботною дівчинкою, років десяти. Вона гуляє в улюбленій сукні, перешитій прабабусею Зуравією, у якій завжди почувалася трохи святково.  Радість для сусідів та «бабуниних» подруг, Міра навіть не відчуває браку у спілкуванні з однолітками: увесь двір як єдиний затишний світ де кожен усміхався тільки їй. Дівчинка звикла виходити з того, що є, тому безпечно гуляє у дворі свого будинку з білою крейдою та шукає собі заняття: замальовувати дрібні плями, які раз-у-раз з'являються на стіні після дощу.

—Ось так краще, - промовила про себе, оглядаючи стіну, на якій слід від висохлого болота став майже непомітним.
—Ти справжня чарівниця! – Міра повернулася на голос, що пролунав позаду.
Біля арки стояв красивий юнак, трохи старший за неї. Чорняве волосся спадало на чоло, а на підборідді красувалася симпатична ямочка. Усміхнулася, бо він чомусь теж усміхнувся.
—Хочеш? Бери, - протягнула йому кусок крейди.
Юнак ледь нахилив голову, а його ямочка на підборідді стала ще помітнішою:

— Ні, у мене так гарно не вийде. Ходи зі мною!

Він простягнув руку й легенько торкнувся її пальців. У ту ж секунду по тілу Міри пролилася гаряча, сонячна хвиля. Вони побігли разом крізь арку, дорослішаючи на очах.

Але далі сон почав викривлюватися, картинки забігали перед нею, немов калейдоскоп, а двір розчинився. Міра зупинилася і стала розглядати картини, які пролітали над нею, немов декорації в ляльковому театрі, аж раптом увагу зачепило одна з таких рамок. У ній був портрет із зображенням, у якому вона впізнала саму себе. Доросла дівчина, яку обіймає красивий юнак з темним волоссям. Його очі з любов’ю дивилися на свою супутницю. От тільки та картина була зовсім не з сучасності чи майбутнього. А з минулого. Як таке можливо?

Картина зависла перед дівчинкою, немов жива істота, що відчула увагу до себе. І як наяву, стала поступово збільшуватися, дозволяючи розглядати обличчя у найменших деталях. Хлопець дивився на неї так, наче він був живим. Це видовище було настільки заворожуючим, що вона боялася навіть кліпнути, щоб не порушити цю магію. І от, їй навіть здалося, що хлопець примружив очі і усміхнувся, пригорнувши до себе дівчину на портреті ще ближче, а тоді пристрасно поцілував дівчину.

І раптом Мірабелла завмерла, боячись навіть кліпнути, адже усе, що відбувалося на живій картині вона відчувала на собі цілком реалістично.

«Невже це я? Невже це моя доля? І чому мені сниться майбутнє у минулому, немов дивне сплетіння долі?» — промайнула в її голові хвилююча думка.

Враз магічний портрет спалахнув яскравим сяйвом, і крізь туман сну різко, наполегливо й голосно пробився звук пронизливого дзвінка телефону.

Міра розплющила очі. Сон миттєво розвіявся, залишивши лише калатання серця й гарячий слід чиїхось чужих, але таких знайомих пальців на її шкірі.

Вона простягнула руку до тумбочки, на якій вібрував екран, і побачила ім'я прабабусі.

***

— З днем народження, люба Мірочко.

На тому кінці дроту пролунав знайомий сміх — легкий, не зіпсований фальшивими нотами дорослого життя.

— І я тебе вітаю, бабуню! Це ж не тільки моє свято, а й твоє. Ми з тобою — як дві сторони однієї монети, пам’ятаєш?

Від її голосу в моїх грудях, під зашкарублим від старості серцем, розлилося тепло. Я мимоволі всміхнулася. Дев'ятнадцять років тому народилася моя правнучка. Саме в мій день народження. Тоді я ще вірила, що доля зробила мені подарунок, передаючи естафету. Відтоді ми щороку жартували про наше «подвійне свято».

Але час — це безжальний лихвар, який забирає відсотки щодня.

Мірабелла вже давно не та маленька дівчинка з вічно розбитими колінами та кумедно розпатланими косичками. А я давно не бадьора «бабуня», яка могла зі своєї старої сукні перекроїти нове вбрання на свято у садочок. Сьогодні я дев’яностооднорічна стара відьма (такою мене бачать оточуючі), яку тримає на світі лише впертість та кілька родинних таємниць, занадто важких, щоб забрати їх у могилу.

Хочеться для моєї юної іменинниці подарувати щось справжнє, що не купиш за гроші.

Та, на жаль, мій нинішній подарунок з сумним присмаком.
Поки Міра імпровізувала побажання, я кинула погляд на фамільний кишеньковий годинник, що лежав на тумбочці. Його срібний корпус давно стерся, але стрілки невблаганно відміряли останні години мого земного життя.

— Міро, — я перебила її, відчуваючи втому. — Ви з матір’ю маєте приїхати до Львова. Сьогодні.

У слухавці запала неприродна тиша.

— Щось сталося? —обережно запитала іменинниця.

Кмітлива Мірочка, недарма наша кровинка. Вона одразу збагнула: старі Ромодановські не кличуть у гості просто заради торту зі свічками.

Першим поривом було вивалити все. Сказати, що я відчуваю подих смерті на своєму плечі. Що спадок нашого роду — не вимірюється грошима, а має приховані таємниці. Що вона — наймолодша жінка роду, і її роль уже написана історією. Але на такі розмови потрібна вічність, а у мене залишилося лише кілька годин, дай боже.

— Просто приїдь. До Ніни.

Ще одна пауза, цього разу довша. Я знала, про що вона зараз думає. Ніна, моя дочка, — це територія, на яку вони не заходять через старі сварки.

— Будемо. Мама їй зателефонує, — нарешті видихнула вона.
Від полегшення, заплющила очі.
— Бувай, Мірочко.
— До зустрічі, бабцю.

До зустрічі. Хотілося б у це вірити, але вже як буде.

Я поклала слухавку, віддала телефон  доглядальниці Соні і повільно видихнула. Кволе тіло змучувалося надто швидко, пальці тремтіли — чи то від віку, чи то від азарту. Сьогодні я закінчу справу, яку відкладала двадцять років, побачу усю родину разом. Тераріум збирається на звану вечерю.