Розділ 3

Час пролетів, мов один спалах Фіолетового Вогню. Минуло п’ять років.

Вісім’ятирічна дівчинка з кольоровими олівцями виросла. Тепер чотирнадцятирічна Ліна була впевненою юною відьмою. Її дитяча допитливість перетворилася на гострий розум, а неконтрольовані іскри — на витончену магію Фіолетового Вогню, яку вона опанувала під суворим наглядом Валахара.

Того осіннього ранку в домі панувала незвична, тривожна метушня. Еліза та Валахар зібрали дорожні рюкзаки. До древнього Міста Тіней надійшли тривожні звістки: прадавній розкол між світами почав розширюватися, і лише спільний ритуал Світла й Тіні міг його запечатати.

— Ліно, ти залишаєшся за головну, — мовила Еліза, обіймаючи молодшу сестру на ґанку. — Захисний купол навколо будинку міцний, але пам’ятай: ніяких ризикованих експериментів із магією.

— Не хвилюйся, Елізе, — усміхнулася Ліна. — Дім під надійним наглядом.

Валахар, який на секунду прийняв свій величний демонічний облик для створення тіньового порталу, суворо подивився на свою ученицю фіолетовими очима.

«Твій Вогонь готовий до випробувань, відьмочко,» — пролунав його оксамитовий голос у її голові. — «Тримай захист і слухай свою інтуїцію. Якщо Темний Порядок спробує підібратися до міста — ти знаєш, що робити».

— Покладися на мене, пане учитель, — кивнула Ліна.

Портал спалахнув фіолетом і згас, залишивши дівчину в повній тиші.

Увечері, коли сонце сховалося за горизонт, Ліна вийшла на заднє подвір'я, щоб перевірити межі магічного щита. Повітря було морозним, а над лісом за будинком піднімався повний місяць.

Раптом захисний купол на межі лісу дрібно затріпотів і спалахнув сріблом. Це не було нападником з Безодні. Відчувався інший запах — первісної лісової магії та зоряного пилу.

Ліна обережно ступила за огорожу. Серед стовбурів древніх дерев, у променях місячного світла, лежала поранена істота. Це був не звичайний звір. Пред нею важко дихав юний лісовий дух-вовк: його хутро сяяло чистим сріблом, а очі переливалися волошковим світлом. З його лапи капала темна магічна отрута — сліди нападу мисливців.

— Не бійся, — тихо мовила Ліна, опустившись на коліна поруч із вовком.

Вона не вагаючись простягнула долоні. Замість руйнівного полум'я її Фіолетовий Вогонь спалахнув м'яким, зцілювальним сяйвом. Дівчина обережно приклала руки до рани, спалюючи темну отруту й затягуючи порізи чистою магією.

Срібний вовк стишив подих. Він повільно підвів голову й торкнувся своїм вогким носом долоні Ліни, посилаючи в її розум хвилю безмежної вдячності та відданості. З цього миті між ними спалахнув прадавній фамільярний зв’язок.

— Я назву тебе Астрою, — посміхнулася Ліна, гладячи м'яке сріблясте хутро.

Вовк підвівся, стаючи поруч із дівчиною мов вірний страж. На горизонті згущалися темні хмари — Темний Порядок вже наближався до міста. Але Ліна більше не була просто молодшою сестричкою. У неї був свій Вогонь, свій фамільяр і своя власна битва попереду.

Астра тихо порикував, злегка притискаючи вуха до голови. Його сріблясте хутро подекуди відкидало бірюзові відблиски, реагуючи на магічні коливання в повітрі. Вовк зробив крок уперед, закриваючи Ліну своїм тілом і пильно вдивляючись у темряву лісової хащі.

Дівчина злегка торкнулася його загривка, відчуваючи дивну, але неймовірно міцну ментальну нитку, яка щойно зв'язала їхні душі.

— Вони близько, так? — тихо запитала Ліна.

Астра коротко ствердно хитнув головою. Через фамільярний зв'язок Ліна відчула не лишетривогу вовка, а й чужорідну, холодну магію. Це були мисливці з Темного Порядку — ордену, який протягом століть відшукував рідкісних носіїв стихійних сил, щоб забирати їхній магічний потенціал.

На межі лісової галявини з'явилися три постаті в довгих попелясто-сірих плащах. Обличчя нападників ховалися під глибокими капюшонами, а в руках вони тримали довгі залізні посохи, оплетені темними закляттями.

— Дивіться, хто тут у нас, — пролився льодяний голос центрального мисливця. — Молодша паросток відьомського роду... І сама, без свого темного покровителя. Який ідеальний подарунок для нашого Магістра.

— Я не сама, — рішуче мовила Ліна, ступаючи поруч із срібним вовком.

У її очах спалахнув яскравий фіолетовий вогник. Дівчина плавно підняла руки, і навколо її долонь закружляли дві потужні фіолетові спіралі. Вони більше не були тими першими дитячими іскрами, які вона ледве тримала на пальчику перед Валахаром — це було чисте, приборкане й готове до бою полум'я.

— Вона намагається чинити опір! Закувати дівчину й тварюку! — вигукнув мисливець.

Троє нападників одночасно ударили посохами об землю. З-під моху до ніг Ліни й Астри поповзли чорні залізні ланцюги, насичені пригнічувальною магією.

— Астро, ліворуч! — скомандувала Ліна.

Срібний вовк вихором відстрибнув убік, збиваючи одного з мисливців із ніг своїм магічним таранним ударом. У той же час Ліна змахнула руками вниз — її Фіолетовий Вогонь обрушився на чорні ланцюги. Замість того, щоб згоріти, ланцюги під дією її унікальної магії миттєво розпалися на крихітні фіолетові кристали й розвіялися пилом.

— Що?! Її вогонь руйнує темну магію! — перелякано вигукнув другий мисливець, відступаючи на крок.

— Вона — носій Фіолетового Полум'я Прадавніх! Відступаємо, треба попередити...

— Пізно! — відрізала Ліна.

Вона звівши долоні разом, випустила широкий фіолетовий щит-хвилю. Магічний поштовх відкинув двох мисливців назад у хащу, змусивши їх розпатися на тіньові згустки й нагально відступити.

На галявині знову запанувала тиша.

Ліна важко дихала, але на її обличчі сяяла впевнена усмішка. Вона опустила руки, і фіолетове полум'я слухняно згасло. Астра підійшов до неї й м'яко уткнувся носом у її долоню.

— Це була лише їхня розвідка, Астро, — прошепотіла Ліна, розглядаючи згасаючі кристали на траві. — Вони повернуться, і їх буде більше. Але ми будемо готові.

Дівчина та її новий фамільяр повернулися до будинку. Насувалася довга ніч, і Ліна чітко усвідомлювала: час дитячих уроків минув. Настав час захищати свій дім нарівні з дорослими.