The Don’s Heiress. 1.

Нічна тиша Лондона була для Анни звичним фоном для пізніх робочих годин. У мерехтінні екрана ноутбука, що відбивав складні схеми фінансових потоків, вона знову і знову перевіряла цифри, шукаючи приховані аномалії, які могли б викрити шахрайство.

Мобільний телефон, що лежав поруч, вібрував. На екрані загорівся невідомий номер — "Прихований Абонент". Вона знала, хто це, і чекала цього дзвінка все своє свідоме життя, хоча ніколи не зізнавалася собі в цьому відкрито. Лише легкий холодок пробіг по спині, коли вона простягнула руку.

- Анна. Час настав, — сказав знайомий, хриплуватий голос.

- Я слухаю, дядьку Антоніо. – її голос був спокійний, приховуючи внутрішню напругу.

- Ти знаєш, чому я телефоную, — продовжив він. - Сім'я потребує тебе. Справи... вони йдуть не так, як мені б хотілося. Мені потрібен твій розум, твоя свіжість.

Анна очікувала цього, але все ж дозволила собі коротку мить внутрішнього тріумфу.

- Яке моє завдання?

- Офіційно... ти будеш моїм персональним консультантом. З питань... давніх зв'язків. Неофіційно... ти повинна знайти того, хто отруює мої джерела. Того, хто грає в тіні. Я відчуваю його присутність, але не бачу. Він хитрий, як змій.

Коротка пауза. На її губах з'явилася ледь помітна посмішка, яку співрозмовник не бачив. У її очах, відображених у темному склі монітора, спалахнув холодний, але жадібний вогонь. Вона відчула, як її справжнє "я" пробуджується.

- І якщо я впораюся...?

Голос Дона Антоніо став важчим, майже урочистим.

- Якщо ти проявиш себе... тоді ти займеш моє місце. Сім'я буде твоєю. Трон... чекає. Але шлях буде кривавим, Анна. Ти готова?

Вона міцно стиснула телефон, відчуваючи його холод у долоні. Її голос був твердим, впевненим, без жодних вагань.

- Я народилася готовою, дядьку Антоніо.

Зв’язок урвався і в кімнаті запанувала тиша. Вона ще кілька секунд сиділа нерухомо, потім закрила ноутбук, підвелася і підійшла до вікна. Тепер Лондон мав залишитися позаду, попереду – інший світ. Її світ.

Літак приземлився у Палермо. Анна розстебнула ремінь безпеки, дозволяючи собі ледь помітний, майже хижий усміх. Вона прибула як консультант, але насправді – як прихована спадкоємиця, яка почала свій шлях до трону.

В аеропорту її чекав високий чоловік у бездоганному костюмі, його погляд був спокійним, але пильним. На руці блищав дорогий годинник, а в очах не було жодних емоцій – типовий охоронець, або ж щось більше. Він представився як Луїджі і без зайвих слів провів її до чорного тонованого авто.

Палермо зустрічало її гулом. Вузькі вулички, що дихали історією, змішувалися з галасом мопедів і криками торговців. Анна вбирала кожну деталь, аналізуючи, її інстинкти одразу вмикнулися.

- Ваш бос, Дон Антоніо, чекає на вас на віллі, – сказав Луїджі, - Там ви матимете все необхідне для роботи. Також… містер Марко передає вітання і просить вибачення, що не зміг зустріти вас особисто. Він був зайнятий справами сім'ї.

Вона кивнула, її погляд ковзнув по місту, що раптово здалося не просто живописним, а полем для бою. Тож, гра вже почалася.

Авто Луїджі плавно виїхало з гамірного аеропорту, занурюючись у вихор палермітанських вулиць. Анна сиділа на задньому сидінні, вивчаючи вид за вікном. Це був світ, де правила писалися кров'ю, а не законами, і вона, Анна Хеллард, яка роками жила під псевдонімом у Лондоні, раптово опинилася в його епіцентрі.

Вони залишили міський шум позаду, і автомобіль виїхав на вузьку, обсаджену кипарисами дорогу, що вела вгору. Панорама міста, що розкинулася внизу, була дивовижною, але Анна дивилася не на неї. Її погляд був прикутий до обрису великої, старої вілли, що вимальовувалася на вершині пагорба. Вона була оточена високим кам'яним муром, за яким виднілися верхівки цитрусових дерев та важкі, ковані ворота. Це було більше ніж просто будинок. Це була фортеця. Серце клану. Її справжній дім, про який вона знала, але який ніколи не бачила зблизька.

Коли автомобіль зупинився біля воріт, з їхніх глибин, немов з тіні, вийшли ще двоє чоловіків. Вони не говорили, лише кивнули Луїджі, а їхні погляди швидко, майже непомітно, ковзнули по Анні, оцінюючи її. Це був не просто огляд безпеки; це було мовчазне визначення її місця, її "цінності" у цьому світі. Вона відчула, як її спина випрямляється. Вона була тут не для того, щоб її оцінювали. Вона була тут, щоб оцінювати інших.

- Ми прибули, синьйора, – пролунав голос Луїджі, коли важкі ворота безшумно відчинилися, запрошуючи їх усередину.

Авто проїхало через важкі ковані ворота, і перед Анною розкинулася територія вілли. Вона була величезною, старовинною, з вивітреним фасадом, що свідчив про століття історії. Мармурові статуї, що колись, можливо, були білосніжними, тепер потемніли від часу, а пишні клумби були доглянуті, але без зайвої помпезності. Навколо панувала дивна, майже дзвінка тиша, яку переривали лише віддалені голоси та шелест вітру від руху кипарисів. Це була не просто розкішна резиденція, а штаб-квартира, фортеця, що приховувала багато таємниць.

Луїджі припаркував машину біля головного входу. Анна вийшла, дозволяючи собі озирнутися. Вона відчувала на собі погляди. З вікон, з тіні арок – немов примари, що спостерігали за новим обличчям. Це були члени родини, їхні поплічники, люди, що дихали одним повітрям з тінями. Їхні обличчя були різні: хтось виглядав як звичайний фермер, хтось – як бізнесмен у дорогому костюмі, але в кожному погляді вона читала одне й те саме – обережність, силу і безмовну відданість. Вони були частиною чогось більшого, чогось давнього і жорстокого.