Епілог

Минули місяці, а за ними й роки. Сад навколо бірюзового дому розрісся, яблуні піднялися вище до неба, а кущі бузку стали густішими. Багато чого змінилося, але одне залишалося незмінним — тихий тупіт лап по дерев’яному ґанку.

Мушка вже не була тим крихітним рудо-чорним цуценям, яке колись намагалося вкусити великого лабрадора за ніс. Вона перетворилася на статну, мудру та неймовірно серйозну ланкаширську хілерку. Її погляд став глибоким і пильним — точнісінько таким, як у її вчителя.

Щоранку вона виходила на те саме місце під старою яблунею, де колись лежав її білий наставник. Мушка сідала там на кілька хвилин, ніби звітуючи Білику, що в домі все спокійно. Нікіс, Рижик, Мурзя та Аніса тепер слухалися її беззаперечно: варто було Мушці лише коротко гаркнути, як котяча банда припиняла свої нічні розбишацтва.

— Дивись, Лілю, — тихо сказала Кеті, спостерігаючи за собакою з вікна. — Вона сидить точнісінько як він. Навіть голову схиляє так само.

— Вона береже його пам'ять, — відповіла Ліля. — Білик пішов, але він залишив нам свою силу в ній.

Мушка відчувала себе повноправною господаркою. Вона знала кожен шурхіт у травиці, кожен крок поштаря і кожну зміну настрою своїх дівчат. Вона була скелею, об яку розбивалися всі тривоги бірюзового дому.

Але іноді, коли вечорами ставало особливо тихо, Мушка дивилася на порожню частину подвір'я. Вона відчувала, що її місія ще не завершена. Вона знала, що колись настане день, коли до цих воріт принесуть інше маленьке життя — чорне, беззахисне і трохи налякане.

Вона знала, що прийде час і їй стати вчителем. Вона навчить нового малюка — маленького Шаріка — всього, що знала сама: як бути вірним, як не боятися ворогів і як любити цей дім понад усе на світі.

А поки що... вона просто заплющила очі, відчуваючи теплий подих вітру. Їй здалося, що десь зовсім поруч почулося знайоме, низьке сопіння великого білого пса.

«Варта триває, Білику», — ніби прошепотіли її вушка.

«Варта триває», — відповів шелест листя.

КІНЕЦЬ.