Розділ 5

Ранок видався тихим. Навіть птахи в саду співали якось приглушено, а коти — Нікіс, Рижик, Мурзя та Аніса — не ганялися один за одним, а поважно сиділи рядком на паркані, дивлячись на порожню веранду.

Білик пішов тихо, на світанку. Він просто заснув, підставивши свій білий ніс першим променям сонця, які він так любив. Його серце, яке стільки років віддано билося за бірюзовий дім, нарешті знайшло спокій.

Коли Ліля та Кеті вийшли надвір, вони побачили неймовірну картину. Маленька Мушка не бігала і не гавкала. Вона сиділа поруч із Біликом, витягнувшись у струнку, як справжній вартовий. Її вушка були нашорошені, а погляд — серйозним і дорослим. Вона ніби охороняла його останній сон, не підпускаючи до нього навіть вітер.

— Він пішов, — прошепотіла Кеті, і сльози покотилися по її щоках. Вона присіла і востаннє торкнулася холодної, але все ще м’якої білої шерсті свого «білого лицаря».

Ліля підійшла і поклала руку на плече сестри. Вона дивилася на Мушку. Маленька ланкаширська «кілерка» підняла голову і подивилася на дівчат. У її очах більше не було дитячих пустощів. Там відбивалася та сама суворість і відданість, яку все життя носив у собі Білик.

— Дивись, Кеті, — тихо мовила Ліля. — Вона дає йому обіцянку.

Того дня в кутку саду, під старою яблунею, з'явилося особливе місце. Мама та Баба Олена принесли квіти, а дівчатка поклали поруч той самий старий гумовий м’яч, який Білик так і не віддав Мушці під час їхньої останньої гри.

Мушка підійшла до місця спочинку свого вчителя. Вона обнюхала землю, а потім видала один-єдиний короткий, але дуже гучний гавкіт. Це був салют маленького воїна великому генералу.

Відтепер у бірюзовому домі все змінилося. Мушка більше не була просто цуценям. Вона зайняла місце Білика на верхній сходинці ґанку. Вона навчилася так само грізно гарчати на чужинців і так само ніжно класти голову на коліна дівчатам, коли їм було сумно.

— Ми сумуватимемо за ним, — сказала Баба Олена, витираючи очі фартухом. — Але подивіться на цю малу. Вона — це його частина. Він встиг навчити її головному за той місяць.

Мушка подивилася на хвіртку. Її чорно-підпала шерсть блищала на сонці, а вуха ловили кожен звук. Вона знала: тепер вона — єдина господарка цього двору. І вона не підведе. Десь там, за хмарами, Білий Лицар дивився на неї своїми добрими очима і знав — його дім у надійних лапах.