Розділ 4

Цей місяць у бірюзовому домі був особливим. Сонце гріло якось по-тихому, а повітря було наповнене ароматом пізніх квітів. Білик став ще серйознішим. Він більше не бігав наввипередки з котами — Нікісом, Рижиком, Мурзею та Анісою. Тепер він частіше лежав на верхній сходинці ґанку, поклавши важку білу голову на лапи.

Його погляд став глибоким, ніби він дивився кудись далеко за обрій. Але поруч із ним завжди була вона — маленька чорна іскорка, ланкаширська «кілерка» Мушка.

— Лілю, дивись, Білик сьогодні зовсім не хоче гратися, — тихо сказала Кеті, присідаючи поруч із великим псом.

Білик лише важко зітхнув і ледь помітно вильнув хвостом. Він дозволив Кеті обійняти себе, але його увага була прикута до Мушки. Мала, ніби відчуваючи настрій свого вчителя, теж перестала бешкетувати. Вона сіла поруч, випнувши груди, і почала пильно стежити за кожним шелестом у траві.

Того вечора до воріт підійшов великий бродячий пес. Він був задерикуватим і почав гарчати крізь паркан, претендуючи на територію бірюзового дому.

Білик спробував підвестися. Його лапи трохи тремтіли, але він випрямив спину, готуючись показати свої знамениті гострі зуби. Проте Мушка випередила його.

Вона вилетіла вперед, як маленька блискавка. Її гавкіт був таким лютим і безстрашним, що бродячий пес від несподіванки замовк. Мушка гарчала так низько, як тільки могла, копіюючи голос Білика. Вона не відступила ні на крок, поки чужинець не розвернувся і не пішов геть.

Білик повільно підійшов до неї. Він не кусав її і не гарчав. Він просто постояв поруч, торкнувшись своїм холодним носом її вуха. Це був не просто жест — це була передача варти. Він бачив, що ця маленька істота готова битися за цей дім так само запекло, як і він сам.

— Мамо, дивись, Білик ніби дякує Мушці, — прошепотіла Ліля, спостерігаючи з вікна.

Мама підійшла і поклала руку Лілі на плече. Вона мовчала, але в її очах була легка печаль. Усі в домі — і Баба Олена, і дівчатка — відчували, що Білий Лицар готується до свого останнього походу.

Тієї ночі Білик спав на веранді, а Мушка вмостилася прямо біля його лап. Вона гріла його своїм маленьким тілом, а він уперше за довгий час спав спокійно. Він знав: тепер дім у надійних лапах. Його місяць навчання добігав кінця, і він навчив свою спадкоємицю найголовнішому — бути вірною до кінця.