Розділ 3

Минуло всього кілька днів, а бірюзовий дім уже не впізнати. Спокійний і суворий ритм життя Білика був остаточно зруйнований маленьким чорно-підпалим вихором.

Маленька Мушка виявилася справжньою «ланкаширською кілеркою», як і обіцяла сусідка. Вона не просто бігала — вона патрулювала. Її короткі лапки тупотіли по дерев’яній веранді з такою швидкістю, що коти — Нікіс, Рижик, Мурзя та Аніса — про всяк випадок перебралися жити вище, на шафи та підвіконня.

— Дивись, Лілю! Вона знову намагається відібрати у нього іграшку! — вигукнула Кеті, спостерігаючи за сценою в саду.

Мушка, вчепившись своїми гострими, як голки, зубами у старий гумовий м’яч Білика, тягнула його на себе з усієї сили. Її маленьке тіло напружувалося, вона сердито гарчала, впираючись лапами в землю.

Білик спочатку просто стояв, тримаючи м’яч у пащі й дивлячись на це «чудовисько» зверху вниз. Його погляд казав: «Ти серйозно?». Він міг би одним рухом голови відкинути малу на інший кінець газону, але щось у його серйозному характері почало змінюватися. Він бачив у ній себе — такого ж впертого та безстрашного захисника.

Того вечора до хвіртки підійшов незнайомець — поштар із товстою сумкою. Білик миттєво зреагував. Він зірвався з місця, виставивши вперед свої білі зуби, і видав свій фірмовий, грізний «Гав!», від якого затремтіла хвіртка.

Але він був не один.

Поруч із величезним білим лабрадором вискочило маленьке чорне цуценя. Мушка наставила свої великі вуха, випнула груди й почала заливатися таким затятим гавкотом, ніби за хвірткою був не поштар, а ціла армія загарбників. Вона навіть спробувала просунути носа крізь шпарину, щоб налякати «ворога» ще дужче.

Поштар відступив на два кроки.

— Ого, — пробурмотів він. — У вас тепер подвійна зміна? Один кусається, а інша — справжня дзиґа!

Ліля вийшла, щоб забрати газету, і не змогла стримати посмішки. Білик, закінчивши справу, поважно подивився на Мушку. А потім... він зробив те, чого ніхто не очікував. Він легенько лизнув малу в її гостре вушко.

Це була його мовчазна згода. «Добре, мала, ти пройшла іспит. Будемо охороняти разом».

— Бачиш, Кеті? — тихо сказала Ліля. — Білик визнав її. Тепер у нас не один лицар, а цілий орден захисників бірюзового дому.

Мушка, задоволена собою, гордо підняла хвіст і побігла за Біликом до їхньої спільної миски з водою.