Розділ 2

Того дня небо було чистим, але Білик відчував занепокоєння. Він тричі обійшов паркан, перевіряючи, чи не підкопав хтось землю, і підозріло поглянув на сусідський двір. Там було занадто тихо.

Раптом хвіртка відчинилася. На поріг вийшла сусідка, тримаючи щось у руках. Ліля та Кеті затамували подих.

— Дівчата, тримайте поповнення! — сусідка простягнула Кеті маленьке, чорно-підпале цуценя з короткими лапками, але дуже міцним тулубом. — Це донька моєї Мушки. Мала — справжня «ланкаширська кілерка», в образу себе не дасть!

Білик, побачивши чужу істоту на своїй території, миттєво опинився поруч. Він видав такий низький і загрозливий рик, що навіть коти на дереві зажмурилися. Він підійшов впритул, виставивши вперед свої гострі зуби. Кожен інший пес уже втік би, підібгавши хвоста.

Але маленька Мушка була не з таких.

Вона впевнено стала на свої крихітні лапки, наставила вушка і... замість того, щоб злякатися, сама видала дзвінке, зухвале «Тяв!». А потім спробувала вкусити великого Білика прямо за його білий, мокрий ніс.

Білик від несподіванки відскочив назад. Його очі стали круглими від подиву. Це був перший раз у житті, коли хтось такий маленький наважився дати йому відсіч.

— Ого! — вигукнула Ліля. — Здається, у нашого Білика з'явився гідний суперник!

Білик ще раз обнюхав малу. Він зрозумів: перед ним не просто цуценя, а справжній боєць. Його суворий погляд трохи пом’якшав. Він ніби зрозумів, що тепер у нього є не просто «подружка», а справжня учениця, яку треба навчити мистецтву охорони бірюзового дому.