Розділ 1

У ті часи бірюзовий дім мав найнадійнішу охорону, яку тільки можна було уявити. На варті стояв Білик. Це був розкішний білий лабрадор, але нехай його світла шерсть не вводила нікого в оману. Білик був серйозним псом. Він не був із тих собак, що виляють хвостом перед кожним зустрічним.

Навпаки, Білик чітко знав: дім — це фортеця, а він — головний воїн. Його погляд був прямим і суворим. Якщо хтось чужий наближався до хвіртки, Білик не просто гавкав — він попереджав низьким риком, від якого дрижали шибки у вікнах. І так, він міг кусатися. Сусіди знали: заходити без дозволу до подвір’я, де господарює Білик, — погана ідея.

Ліля та Кеті були єдиними, кому дозволялося все. Тільки з ними цей грізний охоронець ставав лагідним.

— Білику, обережно, не збий мене! — сміялася Ліля, коли пес підбігав до неї, вимагаючи своєї порції чухання за вухом.

Того ранку Білик сидів на верхній сходинці ґанку, ніби на троні. Його біла спина виблискувала на сонці. Поруч, на безпечній відстані, вигрівалися коти: Нікіс, Рижик, Мурзя та Аніса. Вони знали характер лабрадора і не наважувалися переходити йому дорогу, коли він був «при виконанні».

Баба Олена винесла миску з кашею.

— На, їж, мій сердитий господарю, — мовила вона з повагою. — Охороняй нас, поки ми на городі.

Білик коротко гавкнув, ніби приймаючи наказ. Він був гордий своєю роллю єдиного собаки в домі. Він і подумати не міг, що десь зовсім поруч, у сусідському дворі, уже підростає маленька розбишака — донька сусідської Мушки.

Кеті підійшла до Лілі й пошепки запитала:

— А що, як Білик не захоче ділитися двором? Ти ж знаєш, який він у нас кусючий до чужих...

Ліля подивилася на свого білого захисника. Вона знала: прийняти когось нового в свою зграю для Білика буде справжнім випробуванням. Чи зможе цей суворий лабрадор стати вчителем для маленької ланкаширської «кілерки», чи у дворі почнеться справжня війна за територію?