Пролог

Кажуть, що кожен дім має свою душу, але наш бірюзовий дім мав ще й серце — велике, тепле і білосніжне. Це серце належало Білику.

Коли я була зовсім маленькою, мені здавалося, що Білик був тут завжди. Він був як старий добрий дух саду: лабрадор із шерстю кольору зимових хмар і очима, що дивилися на світ трохи врізнобіч, ніби намагаючись охопити любов’ю відразу весь горизонт. Його «косючі» очі нікого не лякали, навпаки — вони випромінювали такий спокій, що навіть найбільш налякана пташка могла без страху сісти поруч із ним на траву.

Білик навчив нас із Кеті найважливішому: що справжня сила — це не гострі зуби чи гучний гавкіт, а вміння терпляче чекати біля хвіртки й тихо сопіти в ноги, коли комусь сумно. Він був королем нашого двору, але королем без корони, чия влада трималася на доброті.

Проте час невблаганний. Білик старшав, його кроки ставали важчими, а двір — занадто великим для одного поважного лабрадора. Ми з сестрою часто дивилися на нього і мріяли про диво. Ми мріяли про когось, хто зможе перейняти цю естафету вірності, хто бігатиме за м’ячем так само завзято, як колись Білик, і хто стане його правою лапою.

Ми ще не знали, що за кілька будинків від нас, у кошику нашої сусідки, уже підростало це диво. Маленька руда іскорка, донька хороброї собаки, яка вже носила ім’я Мушка.

Ця історія про те, як два світи зустрілися. Про те, як великий білий пес передав свою мудрість маленькій спадкоємиці. Це розповідь про часи, коли Мушка була лише крихітним цуценям, а Білик — нашим живим янголом-охоронцем.

Зазирніть у наш бірюзовий дім тих часів. Там пахне літніми яблуками, чути дитячий сміх і тихий тупіт восьми лап, що крокують пліч-о-пліч...