Розділ 24

Еберін їхав землями, що належали Тревській марці, вже другий день.

Провівши ніч біля підніжжя гори, він підкріпився куріпкою, впольованою на торф’яних болотах і запеченою на багатті, та рушив у дорогу. На небі розливалася яскрава світанкова зоря. Піднявшись на вершину схилу, Еберін зупинив коня й деякий час дивився, як, прокидаючись, з темряви піднімалися кам’яні велетні. Камінь панував у цій місцевості: треви будували з нього свої будинки, огороджували ним свої володіння, зміцнювали оброблений на схилах мізерний пухкий ґрунт, щоб він не обсипався. Стіни, складені з грубих сіро-бурих каменів, стояли так міцно, що здавалися витесаними з однієї цільної брили.

Оглянувши нижні володіння маркіза Гундахара, Еберін погнав коня й почав підніматися втоптаною стежкою до фортеці. Шлях до замку Чорного Вепря йому підказали мешканці села, добробут якого залежав від соковитої сонячної лози: виноградники вони розбивали на кам’яних терасах, поступово — покоління за поколінням — відвойовуючи землю у суворих гір. Чим вище піднімався Еберін, тим вужчою ставала звивиста гірська стежка. Нарешті вершнику довелося злізти з коня й продовжити шлях, ведучи коня за вуздечку. Крокуючи між гористими схилами, Еберін вибрався на перевал, звідки вже можна було побачити замок, обгороджений міцними стінами — опору правителя тревів, що давала йому відчуття усамітнення й недосяжності, захист його землі та його влади. І, вдивляючись у ці могутні стіни, Еберін подумав, що для ув’язнення важливих полонених місця надійнішого за це не знайти не тільки в Тревії, а й у всьому Ареморському королівстві.

На тлі неба, що поступово світлішало, чітко вимальовувався купол святилища з вівтарем Великої Трійці Богів, а вежа донжона гордо злітала до хмар. Здавалося, саме ці дві споруди, під покровом яких будувався й розростався маєток маркіза Гундахара, уособлювали його владу.

Піднімаючись по пологих схилах все вище й вище, Еберін відчував дедалі більшу нетерплячку: йому хотілося, щоб його надії виправдалися, і Ірис опинилася тут, у замку Чорного Вепра, а не в руках Ріхеміра. За якимось незрозумілим натхненням, яке віщунка Теодезінда називала таємним голосом серця, Еберін твердо знав, що зуміє домовитися з маркізом Гундахаром і на вигідних для того умовах звільнити Ірис із ув’язнення.

Стежка, якою можна було дістатися до замку Чорного Вепра, тепер пролягала по гребеню невисокого валу. Еберин йшов впевнено, наче ця дорога була йому добре знайома; слідом за ним плентався його кінь. Біля величезного каменю, вкритого брудними плямами моху, стежка розгалужувалася, розходячись у різні боки. Недовго думаючи, Еберін повернув праворуч — так відстань від увала до замку здавалася коротшою. Як виявилося, його вибір був неправильним.

Стежка не вела до замку — вона різко обривалася вниз. Взимку тут зійшла лавина, і тепер скеля, немов обтесана ударами гігантського молота, біліла виступами. Еберін не встиг відійти від краю: земля раптово зникла з-під ніг, обсипалася — і мить потому блакитна імла провалу поглинула людину.

Еберін, перекидаючись, впав на дно цієї похмурої могили, усіяної тілами мертвих тварин й камінням. На щастя, його падіння пом’якшили зарості карликової верби, що притиснулася до схилу, густо вкриті гнучкими гілочками. Від удару об землю Еберін коротко скрикнув. Разом із нестерпним болем на нього величезною хвилею нахлинула темрява.

Коли Еберін прийшов до тями, він виявив, що лежить на старому солом’яному матраці, у темному кутку оселі, висіченої в горі й схожої на печеру. Згадавши, що з ним сталося, Еберін обережно доторкнувся до коліна, яке турбувало пекучим болем, обмацав розбите чоло, розпухлу вилицю та рану на стегні з накладеною на неї пов’язкою. Він не відразу помітив людину в дверному отворі — та нетерпляче переминалася з ноги на ногу, чекаючи, коли Еберін зверне на неї увагу. Це був згорблений сивочолий старий, з виснаженим тілом, кістлявими плечима та худими вузлуватими руками. Домоткана лляна сорочка була високо підв’язана мотузкою, ноги обгорнуті шматками грубої шкіри з ременями.

— Мене звати Ансварт, я тут живу, — представився він Еберіну, коли їхні погляди нарешті зустрілися. — І ви у мене в гостях.

Господар печери неквапливо підійшов до графа й дав йому якийсь гарячий напій, розмішавши в ньому огидне на смак зілля.

— Дякую. Ви врятували мені життя, — відповів Еберін, змусивши себе випити. — Ім’я мого роду навряд чи відоме в цих краях, але ви можете називати мене просто Еберін.

— Вас врятував мій пес, — уточнив Ансварт, посміхнувшись під довгими сивими вусами. — Ми якраз полювали на дику козу, коли почули ваш крик. Не інакше, як світлі боги опікуються вами: адже, якби ми з моїм вірним Гунтом не опинилися поблизу, на вас чекала б повільна болісна смерть. Кістки у вас цілі, але стегно серйозно пошкоджене, а вивихнуте коліно мені вдалося вправити.

Старий замовк, поставив порожню чашу на підлогу, прямо біля ліжка Еберіна, і знову повернувся до нього обличчям.

— Я не знаю, хто ви і звідки йдете, але не буду розпитувати вас про це. Якщо захочете — розповісте мені самі. А ось про продовження шляху не варто й думати, доки не загояться ваші рани. Зараз вам потрібно як слід відпочити й набратися сил.

Еберін відповів старому вдячним поглядом і, відчувши, як по тілу розливається благодатне тепло, заплющив важкі повіки.

Минуло всього два дні з того часу, як граф Ормуа, дивом виживши після падіння на дно провалу й опинившись у печері Ансварта, наважився довіритися своєму рятівнику. Він розповів старому про короля Ріхеміра, який втягував Аремор у вир кривавих лих, про Великого майстра-пріора Тарсіса, який намагався захистити королівство, про таємні підступи ворогів та їхніх пособників. Уже наступного дня, ледь розсвітилося, Ансварт вирушив до фортечного міста на вершині гори: поблукати серед перехожих на вузьких вуличках, послухати, про що пліткують або хвилюються місцеві мешканці. Повернувся він із недобрими звістками; головною й найгіршою серед них була згадка про війну між королем Ріхеміром і бунтівними сеньйорами.