Розділ 23

Ірис піднімалася вузькою стежкою між колючим чагарником і сухою травою з димно-гірким ароматом. Гори, зовсім голі — ані деревця, ані кущика, — височіли перед її поглядом: дикі, страшні й пустельні, наче в якомусь іншому, невідомому світі. Холодний сильний вітер бив дівчині в обличчя, з люттю рвав на ній одяг та волосся, відкинувши з її голови капюшон плаща.

Але Ірис, вперто стиснувши губи, піднімалася все вище й вище, і з кожним кроком далечінь відкривалася перед нею все ширше й ширше. Ще кілька кроків — і дівчина завмерла на краю обриву. Камінь, що зірвався з-під ноги, з гулом покотився в прірву. Далі йти було нікуди, можна було тільки… летіти. Ірис нахилилася, щоб зазирнути в безодню, і раптом її охопило несподіване й потужне відчуття неминучості польоту. Вона сама не розуміла, звідки виникло це дивне бажання, якому було неможливо опиратися. Ірис змахнула руками й... сміливо зробила крок у безодню. Повільно, з неймовірною плавністю та захопленням, яке неможливо описати словами, вона злетіла над безкрайніми просторами; то вона пірнала з головою, наче у воду, у білосніжну гущу хмар, то виринала з них із відчуттям свіжості та оновлення. Вона не відразу змогла зрозуміти й повірити, що велетенські крила, які розсікають блакить неба, належать не їй, а тій дивній істоті, на спині якої вона сиділа. Ірис впізнала Тайгета, — і її душу наповнило безмежне тріумфування...

- ...Мадемуазель! Пані Ірис!.. Ваша високість, прокиньтеся! – Пролунав голос служниці, і Ірис, ще не встигнувши розплющити очі, відчула, що хтось трусить її за плече.

То це був лише сон... — з гірким розчаруванням подумала Ірис, і радість у її серці миттєво змінилася тугою.

Дівчина сіла в ліжку, провела рукою по обличчю, ніби змахуючи, наче павутину, залишки сну, і з мовчазним запитанням поглянула на служницю.

— Ви якось запитували мене про пана Адальріка, — заговорила та з виглядом хитрої змовниці, посвяченої в сердечні таємниці своєї пані. — Отож, мадемуазель Ірис, поспішаю вас порадувати: благородний лицар Адальрік сьогодні вранці повернувся до замку й зараз розмовляє зі своїм батьком, його світлістю маркізом!

Щоки Ірис одразу ж запалали від передчуття довгоочікуваної зустрічі, а її серце забилося радісно й водночас тривожно, наче голубка, що через необережність потрапила у сітку птахолова. Скільки днів вона мріяла про вродливого юнака, скільки безсонних ночей мучилася, уявляючи, як він цілує й пестить її! І ось він тут...

Першим бажанням Ірис було негайно написати Адальріку записку, щоб служниця таємно передала її молодому лицареві. Але вона передумала: їй не хотілося, щоб у їхніх стосунках, які сама Ірис називала першим коханням, вона виглядала настирливою прохачкою. І справа була не лише в суворому монастирському вихованні: дівчина від природи мала гордий характер. А відтоді, як її ув’язнили в замку й їй відкрилася таємниця її походження, вона багато чого навчилася: і придворного етикету, і тонкощів взаємин між малими та великими сеньйорами, і вміння керувати своїми бажаннями. Надіслати синові маркіза, людині, яка діяла в змові з Розмундою, листа з проханням про зустріч, здавалося Ірис дурною й принизливою затією. Те, що колись між Адальриком і нею промайнула любовна іскра, могло виявитися оманою. Звісно, вона, як і раніше, зберігала у своїй пам’яті перше любовне зізнання, а в серці — жар того почуття, яке вона відчувала до Адальріка. Але чи залишився сам Адальрік вірним словам, вимовленим ним на березі Брасиди? Можливо, для нього це була лише гра, і тепер, дізнавшись, що вона просить про зустріч, він почне сміятися з неї? Адже їй судилося стати правителькою Фрізії, а може, навіть королевою Аремора...

Ніколи ще Ірис не відчувала такого хвилювання, як того дня, коли дізналася про повернення Адальріка. Вона була впевнена, що зустрінеться з коханим уже сьогодні, — і почала чекати.

Чекати довелося довго: цілий день. Лише коли стемніло, й Ірис, готуючись до сну, розплітала коси (її волосся відросло, набувши яскравого полум’яного відтінку), Адальрік з’явився в її покоях.

Нарешті Ірис наяву побачила обличчя, яке їй снилося, ті самі сріблясто-сірі очі, такі самі синьо-чорні локони, що ніби безладно спадали на плечі. І все ж Адальрік змінився: за той час, що вони не бачилися, він змужнів, у нього різкіше виступали вилиці, а міцне поголене підборіддя стало важчим.

У розгубленості, не знаючи, що сказати одне одному, молоді люди деякий час мовчали. Зміни, що сталися в зовнішності обох за час розлуки, були настільки помітні й дивовижні, що кожному з них здавалося, ніби минула ціла вічність.

— Хотілося б мені знати, чому наша зустріч не відбулася раніше, — першою, подолавши збентеження й піднімаючи на юнака сяючі очі, що тремтіли під довгими віями, заговорила Ірис. — Я дуже засмутилася, дізнавшись, що ви покинули замок, не попрощавшись зі мною. Погодьтеся, це було неввічливо з вашого боку. Хіба благородні лицарі так поводяться з дамою свого серця?

— Ви, мабуть, не повірите мені на слово, але я прагнув зустрітися з вами, клянуся Великою Трійцею Богів! — почав виправдовуватися Адальрік. — На жаль, у світі існують речі, які набагато сильніші за наші бажання та можливості. Я й сам був здивований, коли побачив, що така вольова людина, якою я завжди вважав свого батька, добровільно підкорилася впливу іншої людини. За вами, мадемуазель, було встановлено суворий нагляд, але прошу вас: за те, що ви опинилися в положенні полонянки, не звинувачуйте лише мого батька.

— Скажіть, благородний лицарю, скажіть мені правду, — вислухавши відповідь юнака, продовжила Ірис із незворушним виглядом, — коли ви разом із вашим батьком вирушили до монастиря, щоб викрасти мене, вам уже була відома мета цього викрадення? Ви знали, чого вимагатиме від мене мадам Розмунда і що я… позашлюбна дочка короля Фредебода?

— Ні, мадемуазель, я про це не знав, — твердо сказав Адальрік, дивлячись дівчині прямо в очі. — Коли батько покликав мене з собою до Аремора, я знав, що він їде на зустріч із королем, якому мене й було з честю представлено. Після розмови з королем, під час якої я, звісно, не був присутній, батько вирушив побачитися, як він сказав, з одним «старим добрим другом». Набагато пізніше я здогадався, що це було романтичне побачення... Але тепер уже й для вас не таємниця, що вдова короля Фредебода й мій батько — давні коханці. Я не знаю, яким був наказ короля, який мав виконати мій батько, коли виїхав до Фризії на ваші, мадемуазель, пошуки. Мені було відомо лише те, що слід було знайти якусь дівчину, онуку короля фризів, щоб потім супроводити її до нашого замку. Якби я знав тоді, що ви — дочка короля Фредебода, хіба наважився б так зухвало розмовляти з вами під час нашої подорожі?