Розділ 22

Розмунда не хотіла залишати Тревію, доки не надійде відповідь від фризів і не будуть розроблені детальні військові плани.

Крім того, колишня королева з нетерпінням чекала на відповідь від Ірис щодо своєї пропозиції. Їй потрібно було вирвати у дівчини відмову від ареморського престолу, щоб повністю розв’язати собі руки, і вона не сумнівалася, що зуміє зламати волю молодої полонянки. І як же вона була здивована, коли зіткнулася з несподіваним опором: Ірис не погодилася прийняти зроблену їй пропозицію! Розмунда, вважаючи нижче своєї гідності розмовляти з дівчиною вдруге, написала їй листа, сповненого погроз і просякнутого лютою ненавистю, який ув’язненій доставив слуга. Колишня королева, втративши терпіння й свою звичну холоднокровність, тепер уже не ставила жодних умов: вона вимагала, щоб Ірис відмовилася від своїх прав на ареморський престол. Коли ж слуга вкотре приніс від полонянки негативну відповідь, Розмунда справді розлютилася: воля колишньої монастирської послушниці виявилася міцнішою за сталевий меч, і навіть ув’язнення не зламало її.

Від природи Розмунда була досить терплячою: недарма стільки років, перебуваючи у шлюбі з королем Фредебодом, ця амбітна й владна жінка відточувала майстерність придворних інтриг, очікуючи на свою зоряну годину. Але цього разу природна незворушність зрадила її. Тепер вона була готова на все, аби негайно отримати те, чого прагнула; при думці про поразку (упертість якоїсь фризької дівчини, бастарда, ставала перешкодою на її шляху до мети! ) вона більше не могла стримувати лють, що кипіла в серці.

— Які будуть розпорядження, мадам? — запитав маркіз Гундахар, з’явившись на поклик своєї коханки й спільниці.

Він з’явився перед Розмундою ніби з-під землі — наче щохвилини чекав на зустріч із нею, з нетерпінням готувався до побачення, розпалюючи себе спогадом про те, з яким запалом віддавалася йому ця жінка під час їхньої першої любовної зустрічі.

Розмунда оглянула його з голови до ніг побіжним, ледь не байдужим поглядом. Маркіз, у своїй незмінній шапці з хутра, стояв перед нею, схрестивши на грудях могутні руки в металевих рукавицях; у його єдиному оці, що блищало, наче чорний алмаз, читалися пристрасна любов і безмежна відданість.

— Мені набридло чекати, коли ця норовлива дівчина, бастард Фредебода, поступиться й виконає мою вимогу, — з помітним роздратуванням почала Розмунда; відблиски полум’я, що горіло в каміні, грали на рубінах у її намисті, у напівтемряві кімнати спалахували то золоті сережки, то срібні шпильки в рудому волоссі.

Гундахар, здавалося, слухав її неуважно, зате погляд у нього був вельми красномовний, жадібний. Більше за все на світі йому хотілося підхопити кохану на руки й, обійнявши міцно, спочатку цілувати її до знемоги, а потім кинути на ліжко. Він ледве стримувався, щоб не втратити ясність думки й зрозуміти, чого від нього вимагає його королева.

— Прокляття! Та ти зовсім мене не слухаєш! – пролунав гнівний голос Розмунди (вона вміла читати думки співрозмовника за виразом його обличчя), – і маркіз одразу ж випростався, ледь не виструнчившись перед нею.

— То що ж я маю зробити? – розсіяно промовив Гундахар, із зусиллям придушуючи плотські бажання.

— Дівчина, мабуть, не зрозуміла, що зараз вона повністю у моїй владі, — продовжила Розмунда, знову кинувши на нього незадоволений, докірливий погляд. — Я б із легкістю й без краплі жалю скрутила їй шию, як курчаті, але… ще не настав час. Зате його майже не залишилося для іншої важливої справи! Я хочу отримати її відмову від прав на престол Аремора до того, як до наших військ приєднаються фризи. Адже завжди залишається ризик, що, після того як ми скинемо Ріхеміра, фризи захочуть зробити королевою Аремора свою співвітчизницю. Напевно, майстер-пріор Тарсіс має якісь документи, що підтверджують: донька фризької князівни Аралуен — її позашлюбна дитина від короля Фредебода. Що ж завадить Альбуену, заручившись підтримкою Великого майстра-пріора, проголосити свою онуку справжньою спадкоємицею королівства?

Розмунда відійшла від каміна, зробивши крок до маркіза. І, коли знову заговорила, знизила голос до напівшепоту:

— Ти хочеш знати, чого я чекаю від тебе? — Її очі блищали. — Припускаю, у твоєму замку є камера тортур?

На короткий час у покоях колишньої королеви запанувала тиша, лише з боку внутрішнього замкового двору долинав якийсь шум і чулися крики конюхів.

— Ні, Розмундо, — нарешті промовив маркіз Гундахар, — ні, тільки не я. Заради тебе я готовий на багато що, це правда, але знайди когось іншого для виконання такого делікатного завдання... Я — правитель Тревії, лицар, і я не бажаю опускатися до того, щоб під тортурами змусити беззахисну дівчину вимовити слова, на які ти чекаєш. Я також не маю наміру дозволяти кому б то не було проливати невинну кров у стінах мого замку...

— «Кому б то не було»? — перепитала Розмунда, не давши йому договорити; у її гордовитих блакитних очах спалахнув небезпечний вогник. — Ось, значить, як ти мене називаєш!

Від неминучої сварки з коханкою, від принизливих для самого маркіза й нічого не значущих для Розмунди виправдань та запевнень у відданій любові Гундахара врятувала поява слуги.

— Ваша світлість, щойно прибули барони Галеарти. Просять прийняти їх негайно! — повідомив він, переводячи погляд то на свого пана, то на його високу гостю, яка палала від невисловленої люті.

— Нехай увійдуть! — наказав маркіз, і його голос, від несподіваної миттєвої радості, пролунав дзвінкіше, ніж зазвичай.

Барони Галеарти — брати Бадвард і Візібад — власники мізерних земель на околиці Ареморського королівства стали союзниками Розмунди, приваблені її обіцянкою нагородити їх за допомогу Вальдонським герцогством. Вони ще не знали, що така сама нагорода чекала на Бладаста Маконського, який уже давно спав і бачив себе паном Вальдони. Поки ж ці прекрасні родючі землі належали — як спадкові володіння ареморських правителів — королю Ріхеміру.