Розділ 21

Даремно Ірис вважала, що Адальрік не шукав нагоди побачитися з нею. Два чи три рази він піднімався сходами на вежу, де нудилася дівчина, але, на його жаль, біля дверей її кімнати вдень і вночі стояли на варті віддані маркізу, непідкупні воїни. Юнак намагався передати полонянці записку, але служниця, якій він довірився, повідомила про його намір своєму панові.

І коли знадобилося відправити до фризів гінця з посланням, Гундахар прийняв рішення без найменших вагань. Будь-який вірний лицар міг передати Альбуену листа й отримати відповідь, але маркіз зупинив свій вибір на власному синові. У нього були на те особливі міркування.

По-перше, він побоювався, що Адальрік, закоханий у в’язницю з усім запалом легковажної юності, не пропустить нагоди продемонструвати їй свою шляхетність, і тоді йому доведеться з усією суворістю поставити сина на місце. А по-друге, Гундахару зовсім не сподобалася пильна увага Розмунди до Адальріка: тоді, під час бенкету, в очах коханки маркіз прочитав прихильність до його сина й ледь приховану зневагу до себе самого. Жіночий інтерес Розмунди до давнього коханця, хай ще й міцного тілом, але все ж помітно постарілого, згас, і вона, якби трапилася їй зручна нагода, з легкістю перебралася б із ліжка батька в ліжко до його сина. Ревнощі, забуте почуття молодості, пекучою хвилею затопили схвильовану душу Чорного Вепра. Відправляючи Адальріка гінцем до фризів, він позбувався одночасно й можливого суперника в коханні, й від джерела неприємностей, пов’язаних із заручницею.

— Не зволікай у дорозі, — із суворою турботою казав Гундахар синові, проводжаючи його в далеку дорогу, — а коли передаси листа фрізькому вождю, візьми в нього відповідне послання й негайно сідай на коня. Знай, що я чекатиму на твоє повернення з нетерпінням...

Зашивши послання колишньої королеви Аремора в підкладку одягу й набивши срібними скеатами шкіряний пояс, на якому висів меч, Адальрик швидко зібрався в дорогу. Підкови його коня дзвінко стукали по каменях замкового двору. Натягнувши поводи, юнак притримав коня й підвів очі до вікна в найвищій вежі — зараз, коли за ним не стежили з усіх боків цікаві погляди, він сподівався побачити Ірис. Але, на жаль, було занадто рано: ймовірно, дівчина ще спала, а сирий ранковий туман, що піднімався з гірських ущелин, огортав вежу густими сизими клубами.

Незабаром вершник спустився дорогою в долину, а діставшись перевалу, знову озирнувся на замок. Кам’яний велетень, що вже набув рожевого відтінку від променів сонця, яке щойно сходило, мовчазно й грізно стояв на височині. Зітхнувши й подумки надіславши Ірис прощальний привіт, Адальрік підшпорив коня...

У той час, як посланець колишньої королеви долав відстань від Тревії до Фрізії, а князь Грімберт прагнув якнайшвидше зустріти свого посланця з кіньми, який чекав у домовленому місці, фріз із загону Двана наближався до Туманних Меж. Це був Кріс — саме йому, наймолодшому зі своїх друзів, Дван доручив, як йому радив Еберін, донести Альбуену радісну звістку.

Крісу пощастило: всупереч його побоюванням, що він не застане вождя живим, Альбуен щосили й із завидною наполегливістю опирався смерті. Боротися з підступною недугою йому тепер допомагав шаман із сусіднього племені загадкових гістерійців. І коли Кріс увійшов у напівтемряву Великого дому, то першим, кого він побачив, був старий дідусь, що сидів біля ліжка вождя з широкою дерев’яною чашею в руках. З цієї чаші, над якою піднімався зеленуватий пар, шаман напував — дбайливо, як мати свою дитину, — фризького короля Альбуена.

— Де ж моя Ірис? Де мені тепер її шукати? — з тугою вигукував Альбуен, слухаючи розповідь Кріса, який усім своїм виглядом і рум’яним, наче від морозу, обличчям випромінював радість.

— Не піддавайся відчаю, вождю! Ти знайдеш її! — із співчуттям нахилився до хворого старий гістерійський шаман. — Немає жодної причини засмучуватися. Адже твоя онука жива й здорова. І головне, на її пошуки вирушили друзі — вірні й хоробрі люди!

Фризи недовго залишалися безвісти. Через кілька днів дозор привів до Великого дому молодого чоловіка в лицарських обладунках, на які був накинутий зелений плащ із зображенням чорного вепра.

Адальрік не знав, хто сидить перед ним, але широкий важкий комір із ведмежої шкури, який, спадаючи на кольчугу, прикривав шию й груди, підказав йому, що цей величний старець і є верховний правитель фризів. Вождь, як вони самі його називали, або король — як його називали в Ареморі. І юнак, який ніколи не порушував лицарського етикету, схилився перед ним у шанобливому уклоні.

Потім, перевівши подих, Адальрік промовив таким урочистим голосом, ніби виконував доручення самого короля Аремора:

— Ваша величносте, я прибув до вас із посланням від правителя Тревії, маркіза Гундахара. — З цими словами він передав Альбуену лист, скріплений печаткою колишньої королеви Розмунди.

Альбуен скривився:

— Не називай мене «величностею», синку! Залиш ці пишномовні титули придворним ареморським вельможам: у нас, у фризів, усе простіше. — Він взяв перев’язаний стрічками сувій з рук посланця, розгорнув: — Подивимося, яка у маркіза справа до мене...

Через деякий час у глибокій тиші Великого дому пролунав владний голос вождя:

— Кріс, негайно скликай раду старійшин!

Старійшини — голови родів — розмістилися навколо вогнища, в якому палав вогонь. Кількома словами Альбуен окреслив перед ними картину того, що сталося з Ірис з того часу, як її викрали з монастиря люди маркіза Гундахара. Зберігаючи холодну незворушність, властиву фризьким вождям, він передав старійшинам умови союзу, який пропонувала укласти вдова Фредебода, а потім оголосив про своє рішення:

— Я можу — і я мушу — втручатися у справи, що зачіпають інтереси Фрізії, але я не маю наміру втручатися в державні справи Аремора. Король Ріхемір і колишня королева Розмунда готові зійтися у смертельній сутичці за володіння ареморським троном, і навряд чи знайдеться людина, здатна їх зупинити. Я теж не намагатимуся цього зробити. Але мене змушують взяти меч і підняти фризів на нову війну. Щоб повернути Ірис, мою онуку й спадкоємицю, додому, у Фризію, я мушу допомогти Розмунді перемогти короля Ріхеміра. Я все сказав; тепер — ваше слово, старійшини!