Розділ 20

Того дня, коли Ірис, зірвавшись з мосту, зникла у крижаній воді стрімкої гірської річки, фризи, які стали свідками цієї несподіваної події, розділилися на групи. Еберін, сповнений надії на те, що дівчині вдалося врятуватися, запропонував піти вздовж берега річки у пошуках її слідів. Князь Грімберт, який був упевнений, що дівчина загинула, негайно вирішив повертатися до Туманних Меж.

— Я ще не зустрічав жодної людини, яка б впоралася з течією й вийшла з річки живою та неушкодженою, — заявив він землякам, коли підступний міст залишився у нього за спиною. — Якщо Ірис і вціліла після падіння в річку з такої висоти, то у воді на неї чекала неминуча загибель. Вона потонула — і з цим нічого не можна вдіяти, не в наших силах змінити Долю. Мабуть, самими богами було визначено, щоб фризами почала правити нова династія.

— Чи не ти, бува, зібрався заснувати нову династію? — одразу, з недобрим блиском в очах, примружився на князя Дван. — Скажи правду, Грімберте! Ти ж вирушив на пошуки Іріс лише для того, щоб привезти її до Альбуена, зробити своєю дружиною і завдяки цьому союзу самому стати вождем?

— А якщо й так? — по-вовчому оскалив зуби Грімберт. — Хіба я — той, хто за знатністю перевершує інших воїнів Альбуена, той, хто був одружений на його старшій дочці й був батьком його онука, — не гідний зайняти місце короля Фрізії?

- Замишляти підступну інтригу за спиною своїх одноплемінників — це доля або зрадників, або невпевнених у собі амбіційних людей, — втрутився в розмову фризів граф Ормуа.

— Ви вважаєте мене безчесним? — з усмішкою запитав його Грімберт. — Або, може, надто марнославним? Бути марнославним, на вашу думку, це погано?

— Я ніколи не кажу: те добре, а те погано, але завжди намагаюся зрозуміти, чи виправдовується обставинами той чи інший вчинок. Ще я знаю, що одержимий жадобою влади схильний вчиняти необдумані вчинки на шкоду своїм близьким. Будьте обережні у своїх бажаннях, князю!

Князь у відповідь окинув Еберіна неприязним, майже ворожим поглядом.

— Я недостатньо освічений, щоб вникати в сенс ваших настанов. В одному я впевнений: фризами має правити чоловік. Жінка, а тим більше така юна й недосвідчена, як Ірис, становить небезпеку — як для себе самої, так і для свого народу, бо пориви її серця передбачити неможливо. Ви вільні у своєму виборі й можете продовжувати пошуки дівчини, хоча ваші надії, найімовірніше, є невиправданими. Я теж вільна людина, і я повертаюся додому, щоб бути поруч із королем Альбуеном, коли він назве ім’я свого наступника.

Після цієї розмови Грімберт зі своїми людьми рушив у бік Холодного моря, а інший загін фризів на чолі з Дваном і графом Ормуа вирушив шукати Ірис.

Кілька днів загін рухався вздовж узбережжя, а річка, як і суворі ліси Фрізії, здавалася нескінченною. І хоча фризи, яких не лякали незнайомі місця, завжди вміли знайти правильний шлях (у них на це були тисячі прикмет), одного разу їх якимось дивом все-таки занесло в глушину.

Мандрівники не відразу розгледіли маленьку лісову хатинку, покриту корою, яка ніби притулилася біля підніжжя гігантських сосен. Двері були відчинені навстіж, і з них виходив димок затишного домашнього вогнища. Але, ледь вершники скерували своїх коней до лісового житла, як з-за стовбура крайньої сосни висунувся якийсь предмет, схожий на трубу — з тих, що звучали на святкових ходах, лицарських турнірах або у військових походах. А в наступну мить із розтруба вилетіла вогняна куля холодного блакитного кольору і, впавши за два кроки від вершників, спалахнула яскравим полум’ям. Вогняні язики злетіли вгору, погрожуючи обпалити коней і людей, що сиділи на них, але одразу згасли, немов їх задув раптовий сильний вітер. На місці падіння кулі залишилася загрозливо чорна, випалена пляма.

— Гей! — голосно вигукнув Еберін, здогадавшись, що це був перший, попереджувальний постріл і що невідомий, який ховається за стовбуром, знову цілиться в них. — Гей, не стріляй! Ми нікому не бажаємо зла; ми всього лише заблукалі мандрівники!

Зістрибнувши з коня, Еберін вийшов на галявину перед будинком, поруч із ним одразу з’явився Дван. Лицар у залізних обладунках був чужинцем у цих краях, але за хутряним одягом бородатого велетня, за тим, як було заплетене його вогняного кольору волосся, неважко було здогадатися, хто він.

Невідомий, впізнавши в одному з чужинців фріза, повільно вийшов з-за дерева. Виявилося, що це була жінка — не молода, але й не надто стара, у домотканій сукні, прикрашеній на грудях намистом із бурштинових намистин і зубів лісових звірів, із червоною стрічкою на довгому сивому волоссі.

Якийсь час вона підозріло оглядала непроханих гостей, мало не нюхала кожного, бурмочучи:

 — Ходять тут всякі... Нагодуєш, напоїш, хліба їм на дорогу даси, а вони за горло мене: «А ну, давай нам золота, стара відьма! Кажи, де скарб закопала?»

— Нас золото не цікавить: ми не шукачі скарбів, — відповів за всіх Еберін.

— Усі шукають заховані в землі скарби, — заперечила йому жінка, — але не всі їх знаходять!

Ще раз насторожено оглянувши мандрівників, вона нарешті запросила їх увійти до хати.

— Їжте, це додає сил, — сказала господиня, поклавши на стіл перед втомленими мандрівниками копчене ведмеже сало. — Ви, як я бачу, вже давно блукаєте лісами і ще не скоро дістанетеся до своєї мети. Можете у мене підкріпитися й відпочити: я рада бачити живих людей у цій непрохідній глушині. А добрим гостям із Туманних Меж готова допомогти не тільки справою, а й мудрою порадою...

— Як ти дізналася, що ми з Туманних Меж? — здивовано піднявши на неї очі, рум’яний Кріс у очікуванні відповіді навіть перестав жувати.

— Навіть через роки ви, хлопці, мало змінилися, — посміхнулася жінка, і від цієї посмішки її обличчя стало світлішим і ніби молодшим. — Ти, Кріс, син Ховальда, все такий самий рум’яний кремезний хлопець, як у дитинстві; у Рольфа на обличчі написано, що будь-хто, хто стане йому загрожувати, отримає від нього добрячого стусана; Наке, як і раніше, не відстає від Рольфа й теж не проти розім’яти свої кулаки в знатній бійці. Ну а Двану взагалі ні з ким не сплутаєш: хто ще в Туманних Межах може похвалитися такими вогняно-рудими кучерями? Гаразд, не буду вас більше мучити! Я — Теодезінда, далека родичка вождя Альбуена...