Розділ 19

Ранок був напрочуд спекотний, рідкісний цієї пори року в Тревії. Сонце вирвалося з нічного похмурого полону і яскраво засяяло на сірій черепиці донжона, найвищої замкової вежі, дроблячись на міріади осколків. Між зубцями фортечної стіни, складеної з грубого каміння, виднілися постаті лучників, а між ними й небом блищали крижані гірські вершини.

Ірис, стоячи біля вікна, ковзнула поглядом по дахах замкових веж і потім кинула його на північ: туди, де за гірськими грядами несла свої могутні води Брасіда, де лежала горбиста Вальдона, а ще далі, дуже далеко, стіною стояли дрімучі бори Фрізії.

"Рідна моя Фрізія, коли ж я знову побачу тебе?» – прошепотіла дівчина, і болісна туга стиснула її серце.

Дванадцять днів минуло з того часу, як Ірис потрапила в чужу непривітну країну, яку спочатку помилково прийняла за Ареморське королівство; дванадцять днів тривало її ув'язнення в одній із веж замку, який, як виявилося, належав зовсім не королю Ріхеміру, а – пану Тревії, маркізу Гундахару. І ось уже цілих дванадцять днів, як тільки зачинилися за нею двері в'язниці, вона почувала себе в пастці, у нестерпному і неспокійному очікуванні своєї долі.

У неї не було жодної думки, окрім повного розпачу, жодної надії, окрім гарячих поривів нестримних, але порожніх фантазій. Вона мріяла про втечу, але разом з тим розуміла, що не зможе вирватися з цієї нової в'язниці, яка відрізнялася від попередньої, монастирської, лише тим, що з вікон можна було бачити небо. Це була найвища у фортеці башта, і мандрівникам, що підіймалися від гірського перевалу до замку тревського правителя, здавалося, що її дах губиться десь в хмарах. Сюди не долітали людські голоси, і навіть птахи рідко ковзали повз вікно, в яке дивилася дівчина.

Після подорожі, хоч і з небезпечними пригодами, але повної відкриттів, п’янкої, як ковток свободи, Ірис знову залишилася одна, і глибокий смуток охопив її. Все гірше ставала свідомість своєї безпорадності, все важче на душі.

Вона й не знала, як багато, виявляється, у неї ворогів, прихованих, підступних... А друзі? Тепер вона не була певна, чи є взагалі такі. Ким є насправді князь Грімберт, Дван чи інші фризи – люди, серед яких вона виросла, яких колись вважала своїм захистом, своїм родом? Чи шукають вони її чи вважають загиблою? А її дідусь, вождь Альбуен, який колись водив хоробрих фризів у небезпечні битви, а нині став безпорадним, смертельною недугою прикутий до ліжка?.. Залишається тільки Тайгет! Але й його вона втратила: де він тепер? чи пам'ятає ще про неї?..

Ірис зітхнула. Хто шукатиме її? Хто звільнить її з цієї пастки? На жаль, вона самотня на всьому світі!

Перші дні, після того, як один із лицарів маркіза Гундахара привів Ірис у кімнату, яка стала її в'язницею, дівчина з нетерпінням чекала на Адальріка. Іноді вона тихенько плакала ночами, сидячи в ліжку і простягаючи руки у ворожу темряву: таке в неї було бажання обійняти коханого юнака, знайти в ньому втіху та підтримку. Ніч проходила, наступав день, а за ним знову безсонна ніч і новий безрадісний день, але від Адальріка, як і раніше, не було жодних звісток. Ірис здавалося, що серце її не витримає цієї тортури очікуванням і розірветься.

Це було незрозуміло і дивно, і Ірис губилася у здогадах. Вона ні миті не сумнівалася у коханні Адальріка, у його шляхетності та чесності. Яка ж причина могла спонукати його вчинити так: тримати її в невіданні, не шукати ні шляхів, ні засобів, щоб побачитися з нею? Бодай хоча б один раз, одну коротку мить! Тільки б знати, що він пам'ятає про неї, що бажає їй допомогти, хоча це і не в його силах...

Одного ранку Ірис, змучена невідомістю, не витримала і запитала служницю, яка приносила їй поїсти:

- Чим зараз зайнятий шляхетний лицар Адальрік? Адже він тут, у замку?

Служниця кинула на неї здивований погляд:

- Лицар Адальрік залишив Тревію наступного дня після прибуття почесної гості з Аремора. Ну, тієї жінки, яка колись була королевою...

Так, Ірис добре запам'ятала той день.

Вона вишивала квіти на клапті тонкої тканини, який мав стати її шийною хустинкою (рукоділля та читання допомагали їй скрасити одноманітні дні очікування), коли несподівано почула гуркіт підків. Ірис виглянула з вікна на внутрішній замковий двір. Маркіз Гундахар, велично сидячи в сідлі, зустрічав пишний кортеж, як і належало за лицарським звичаєм. Поруч із господарем замку, теж верхи, знаходилися його сини, серед яких найпомітнішим був, звичайно ж, красень Адальрік.

Це був день, коли Ірис бачила його востаннє, і коли вперше побачила колишню королеву Аремора.

Кинувши поводи конюшему, маркіз Ґундахар поважно попрямував до прикрашеного позолотою та гербами дорожнього дормезу – даму слід було супроводити у відведені їй покої. І ось вона пішла поряд з ним, величним жестом поклавши свою руку в білій шовковій рукавичці з мереживною облямівкою на важку металеву рукавицю маркіза. Побоюючись наступити в кінський гній і дивлячись собі під ноги, дама трохи нахилила голову з високою зачіскою, схожою на корону, і Ірис не змогла розгледіти її обличчя.

Увечері на честь високої гості з Аремора маркіз влаштував веселий бенкет. Ірис навіть не здогадувалася, що там, серед пісень труверів, сміху та жартів, вирішувалася її доля...

А наступного дня в кімнату Ірис з'явилися два лучники, і в їхньому супроводі дівчина нарешті покинула свою в'язницю. Вона довго спускалася вузькими гвинтовими сходами, поки не опинилася перед дубовими дверима, почорнілими від кіптяви настінних смолоскипів. Коли Ірис ввели у гостьові покої колишньої королеви, та навіть не глянула на дівчину, не відповіла на її уклін, а лише попросила її подати дзеркало з туалетного столика.

Якийсь час Розмунда, що сиділа на ліжку з пологом, пильно дивилася в нього, то збиваючи кінчиками пальців начіс над високим білим чолом, то поправляючи руді завитки на скронях. Потім вона, як і раніше, не рухаючись з місця, послала Ірис за баночками з білилами і рум'янами, за пудрою для обличчя, за пензликами для брів і вій. Нахиливши голову то до одного, то до іншого плеча, вона відклала дзеркало і довго, вивчаючим прискіпливим поглядом, розглядала дівчину, яка стояла перед нею.