Розділ 17

Шлях загону, яким командував маркіз Гундахар, тепер пролягав повз великі й малі міста, фортеці та замки, вздовж полів, садів і гаїв. Позаду залишилися прикордонні ліси між Фрізією та Вальдонським герцогством, горбиста місцевість графства Макона, звивиста долина могутньої Брасиди. Подорож проходила без будь-яких серйозних пригод, лише одного разу воїнам довелося витягнути мечі з піхов — під час переправи через Брасиду. На протилежному березі річки раптом з’явилися якісь підозрілі вершники. Чи то була ватага збанкрутілого лицаря, що займався розбоєм, чи то охорона маконського купця, який прямував до Аремора, чи то — найімовірніше — загін новобранців, призваних до армії королем Ріхеміром для нової війни.

Побачивши зелений прапор із зображенням чорного вепра, що майоріло на вітрі, незнайомці, збившись у купу, негайно розвернули коней убік, не бажаючи зв’язуватися з тревськими лицарями.

Переправившись через річку на поромі, загін лицарів маркіза Гундахара влаштувався на короткий привал. Тут, у долині Брасиди, весна вже добігала кінця, і сильніше, ніж у фризьких лісах, відчувалося настання спекотного літа. На полях почало колоситися молоде жито, вусата пшениця вітала мандрівників уклонами. Низько над землею літали метелики, а в густій соковитій траві цвірчали коники. І щойно треви розстелили свої плащі, як з десяток найсміливіших і найспритніших комах одразу ж вшанували їх своєю присутністю.

Пообідавши хлібом із в’яленим м’ясом та овочами, купленими у селян в останньому селі, мандрівники влаштувалися на траві, дозволивши собі безтурботний відпочинок під сонцем.

А Ірис, під пильним, але тепер уже скоріше добровільним наглядом Адальріка, спустилася до річки. Ополоснувшись холодною водою, дівчина відчула себе сильною й бадьорою; втома кудись випарувалася, кров почала швидше текти по жилах, щоки стали рожевими, як квітки шипшини, від чого Ірис стала надзвичайно привабливою.

Адальрік лежав на траві в розслабленій позі й спостерігав за дівчиною з-під напівзакритих повік. Навряд чи він міг зізнатися собі в тому, що зовсім не стежить за полонянкою, як наказав йому батько, а — милується нею.

Ні, ця тендітна на вигляд дівчина з гострими плечима та рудими пасмами, що стирчали в усі боки, анітрохи не нагадувала тих витончених дам із вигадливими зачісками та вишуканими манерами, яких Адальрік зустрічав при дворі короля Аремора. Ті дами були ухильно-ввічливими: ніколи не говорили того, що думали, ні слова правди; здавалося, обман розважав їх, а з молодим красивим тревом кожна з них гралася, як кішка з мишкою. Тревські дами, навпаки, здавалися надто суворими, замкнутими й не допускали жодних вольностей.

Ірис же, фризька дівчина, не була схожа ні на тих, ні на інших. Відкрита, а іноді — під час їхніх жартівливих, але часом досить уїдливих суперечок — зухвала, але при цьому скромна й дуже мила. Переживання останніх днів якимось чином благотворно вплинули на її красу: її не можна було назвати яскравою, вражаючою, проте хотілося порівняти з срібним потоком ласкаво дзюркотливої гірської річечки. Це була чиста й світла, цнотлива краса, незамутнена порочністю, вродженою чи набутою в умовах нелегкого життя, схожого на нескінченну боротьбу добра зі злом, щирості з лицемірством, цілісності з неповноцінністю. Адальрік не міг пояснити, чому, але Ірис стала душевнішою. Поступово зникла її захисна різкість, а під зовнішньою смиренністю монастирської послушниці виявився життєрадісний веселий характер. Втім, адже й він сам певною мірою змінився...

Поки Адальрік розмірковував про Ірис та своє ставлення до неї, сама Ірис, стоячи біля річки, милувалася природою, що прокинулася й змінила свій вигляд. Її захоплювала долина Брасиди, вкрита яскравою свіжою зеленню, з розсипами жовтих лугових кульбабок і ніжних білих маргариток. Лазур неба немов спустився з заоблачних висот і розчинився у воді, злившись із річкою в одне ціле. Сонячне тепло пестило землю, і світ здавався світлішим і прекраснішим.

— Адальрік! — обернувшись до молодого чоловіка, покликала дівчина.

— У чому справа? — запитав той навмисно сонним голосом, вдаючи, ніби Ірис його розбудила.

— Йдіть-но сюди! — з посмішкою запросила його дівчина. — Станьте поруч зі мною — звідси є на що подивитися.

— Я сплю, — мляво відмахнувся від неї Адальрік, хоча в нього було бажання негайно підхопитися й щодуху кинутися до неї.

— Гей, ви, ледар! — дорікнула йому Ірис. — Повірте, це варте того, щоб не спати. Ви мусите підвестися й подивитися.

— Краще залиште мене в спокої, — пробурмотів Адальрік, продовжуючи свою безглузду гру.

Однак Ірис була наполегливою:

- Повірте мені хоча б раз.

Дивуючись про себе впертості дівчини, Адальрік підвівся, підійшов до Ірис і в подиві завмер перед красою, що відкрилася його погляду.

- Ви праві! Немає у світі нічого чудовішого за цю картину! – вигукнув він, а сам, краєм ока, поглянув на дівчину.

Промені сонця, що струмували з неба, підсвічували її обличчя, від чого здавалося, ніби воно намальоване на зеленому полотні чарівним пензлем художника-чарівника. Волосся, що відросло за час подорожі, спадало на плечі, тільки тепер воно не було рудим, а здавалося, начебто палало яскравим сонячним сяйвом.

Підкоряючись миттєво спалахнувшому бажанню, Адальрік взяв її за руку. І в цьому звичайному русі раптом відчув стільки дивного: ніби вогонь пробіг по руці дівчини й, заіскрившись на кінчиках пальців, перейшов до нього.

— Пані Ірис! — набравшись сміливості, почав він.

— Так? — Дівчина повернулася до нього обличчям, запитально підняла брову.

— Для чого ви покликали мене на це подивитися?

— Я просто хотіла... — Вона вагалася. — Я хотіла, щоб ви пораділи разом зі мною.

- І це все? — Адальрік пильно подивився на дівчину.

Її очі зараз сяяли якось по-особливому: у них, немов у двох маленьких всесвітах, відбивалися тисячі золотистих іскорок. Або, може, це була лише гра світла?