Розділ 16

Чи то висхідні потоки повітря стали настільки сильними, що на мить утримали дівчину, яка падала, чи то втрутилася якась чарівна сила: Ірис раптом відчула, що її політ сповільнився, ніби вона потрапила в м’які невидимі обійми. Ці обійми не розмикалися, доки Ірис не опинилася прямо над поверхнею річки, а потім обережно й лагідно, як мати під час купання занурює немовля, опустили її у воду.

Хоча Ірис виросла на березі Холодного моря і плавала, як риба, їй знадобився якийсь час, щоб звикнути до крижаної води гірської річки й щоб дихання вирівнялося. Однак сильна течія одразу ж підхопила дівчину, потягла її за собою, понесла, наче травинку; її голова то зникала, то знову з’являлася над водою. Ірис махала руками, намагаючись утриматися на поверхні; її тіло то переверталося у воді, то билося об каміння. Вона вже втратила будь-яке уявлення про те, де верх, де низ. Барахталася, але відчувала, як згасають сили, а тіло стає невагомим і пливе кудись далеко-далеко.

Краєм ока вона встигла помітити коней, які пили воду з річки, і те, як із прибережних кущів несподівано вибіг якийсь чоловік. Не вагаючись ні миті, він кинувся в річку, де Ірис, захлинаючись і відчайдушно розмахуючи руками, боролася з течією. Йому вдалося досить швидко підпливти до дівчини й, підхопивши її під пахви, підняти її голову над водою.

Ірис пронесли по воді, потім по камінню і, нарешті, поклали на землю. Знесилена, вона лежала нерухомо, з широко розплющеними очима, бачила обличчя, що схилилося над нею, але не відразу зрозуміла, що це Адальрік.

— Ірис!.. Пані Ірис! — кричав юнак. — Ви мене чуєте?

Він нахилився над нею, й Ірис відчула тиск на груди: вони то піднімалася, то опускалися — і так доти, доки всередині дівчини ніби все вибухнуло, потім забулькало, і вона закашлялася. Адальрік одразу ж перевернув її на бік. Кашель атакував Ірис із такою силою, що голову стиснув пекучий біль.

Через деякий час Ірис, віддихавшись, спробувала сісти. Адальрік підсунув руку їй під плечі й допоміг підвестися. Дівчина подивилася на бурхливий потік, що мчав уздовж берега, потім перевела погляд на юнака: він наскрізь промок, довге синьо-чорне волосся звисало бурульками, на вилиці червоніли садна.

— Невже ви стрибнули туди… заради мене? — слабким голосом, у якому пролунала ледь стримувана радість, запитала Ірис.

Адальрік хмикнув і знизав плечима.

— Звісно! Так вчинив би будь-який тревський лицар, опинившись на моєму місці!

Його відповідь чомусь засмутила Ірис. Вона не могла визначити, чи сказав він це щиро, ще раз нагадавши їй про благородство тревських воїнів, чи щоб підколоти її, дати їй зрозуміти, що вона для нього — всього лише дівчина, яку потрібно рятувати й оберігати заради якоїсь особливої мети.

Подолавши збентеження, викликане неясними навіть для неї самої почуттями, Ірис ввічливо сказала: 

— Ви знову врятували мені життя, хоробрий тревський воїне. Дякую вам від щирого серця!

— Чому: знову? — Адальрік посміхнувся. — Якщо ви маєте на увазі напад на вас на галявині, то за своє врятування краще подякуйте моєму батькові — маркізу Гундахару!

Ледь юнак вимовив ім’я маркіза, як той опинився поруч із ним.

- Жива? – першим ділом запитав Гундахар, поглянувши на дівчину, перед якою на корточках сидів його син.

- Жива й неушкоджена, – бадьоро відповів Адальрік і, швидко підвівшись, випростався на повний зріст.

Ірис уже зовсім оговталася від страшного потрясіння й теж підвелася на ноги.

— Мені все ж незрозуміло, як ви тут опинилися? — наважилася запитати дівчина, звертаючись до маркіза.

Вона ледь не висловила своє здивування тим, що, за дивним збігом обставин, фризи й треви опинилися майже в одному місці, але вчасно прикусила язика.

— Вважайте, що нас привело до вас Провидіння, — відповів Гундахар. І, оглянувши Ірис з голови до ніг незадоволеним, похмурим поглядом, додав: — Сподіваюся, тепер ви повірите в те, що ми не бажаємо вам зла, і більше не намагатиметеся втекти від нас.

— Тоді, може, хоча б тепер ви скажете, куди й для чого везете мене? — не відступала від маркіза Ірис, вирішивши скористатися слушною нагодою, щоб розговорити його.

Але тут до неї звернувся Адальрік:

— Ми з вами обоє промокли до нитки! Давайте для початку викрутимо наш одяг, висушимося й поїмо...

Ірис не заперечувала. По-перше, вона страшенно зголодніла. По-друге, з її одягу стікала вода, а разом із сутінками настала прохолода, і дівчина почала тремтіти.

Незабаром вони опинилися на маленькій, порослій травою галявині, де Ірис побачила прив’язаних до дерев коней і лицарів, що сиділи біля багаття. Двоє з них мечами вміло зрізали м’ясо з туші якогось великого звіра й довгими шматками розвішували його на поперечині над багаттям. Ірис із жадібністю й насолодою вдихнула спокусливий аромат печені.

Ніби нічого не змінилося з того часу, як вона втекла від своїх викрадачів: галявина, багаття, запах смаженого м’яса, лицарі, що чекають на вечерю. Ось тільки тепер серед них бракувало однієї людини. Ірис могла лише здогадуватися, що той, хто напав на неї, і сам став жертвою гніву маркіза й нині спочиває десь у лісі, під віковими соснами.

— Вам треба зняти з себе одяг, — знову пролунав голос Адальріка, — а поки він буде сохнути, можете закутатися в мій плащ. Ось, візьміть.

І юнак простягнув Ірис зелений, підбитий хутром плащ. Але дівчина, розширивши очі від переляку, відсахнулася від нього, наче раптом побачила перед собою отруйну змію. Страх, непереборний і незрозумілий страх, який Ірис відчувала, побачивши чорного вепра, зображення якого прикрашало плащі тревів, крижаною хвилею накрив її з голови до ніг.

— Вам не подобається мій плащ? — образився Адальрік, спостерігаючи за обличчям дівчини. — Тоді я можу запропонувати вам кінську попону. Принести?

— Принесіть, — ласкаво погодилася Ірис, але при цьому так поглянула на юнака своїми палючими чаклунськими очима, що той стримав чергове уїдливе зауваження, яке вже було готове зірватися з його вуст.