Розділ 15

Комашка поповзла по обличчю, підкралася до ніжних дівочих губ: від цього лоскоту лапками Ірис і прокинулася.

Був сонячний ранок; над землею дзвенів пташиний хор, кукувала зозуля, що блукала десь у гущавині. Сонячні промені, заломлюючись у розлогих гілках, ближче до землі тьмяніли або зовсім згасали, і тоді здавалося, що біля підніжжя сосен миготять таємничі похмурі тіні. Пахло чабером, гірким полином і хвоєю, але запахи гару та вологої землі були сильнішими, відчутнішими: вони нагадували про вчорашню пожежу та про зливу, що її загасила.

Ірис підвелася на лікті й у подиві широко розплющила очі: поруч із нею сидів… князь Грімберт.

Бородате, обвітрене обличчя фріза посміхалося, а хриплуватий голос запитав:

— Що приснилося?

— Дядьку Грімберте? Як ви мене знайшли?.. А де Тайгет? — замість відповіді Ірис з тривогою озирнулася навколо: дракон зник безслідно, ніби його й не було зовсім.

Невже їй все приснилося?.. Навіть на вологій землі не було видно відбитків його лап, бо, якщо вони там і були, їх затоптали коні фризів.

— Я не знаю, про кого ти говориш і кого сподівалася побачити замість мене. — Посмішка одразу зникла з обличчя Грімберта; він нахмурився, не приховуючи свого невдоволення. — Але дякуй милостивим богам, що не згоріла у лісовій пожежі. Якби боги не послали дощ, зараз тут не було б жодної живої душі. У тому числі й нас, посланців вождя Альбуена...

Ірис сіла й опинилася віч-на-віч із фризьким князем: їй здалося, що з того дня, як вони зустрілися в монастирській приймальні, щось змінилося в ньому, причому не на краще. Лінія рота ніби стала суворішою, а очі більше не пестили дівчину батьківським поглядом: у самій їхній глибині тліло зле вогнище.

Чому б йому злитися на мене? — здивувалася Ірис своєму відкриттю. — Адже я від нього не тікала! Хіба це не він кинув мене і, як боягуз, сховався від маркіза та його лицарів?

Потім вона подумала, що Грімберт, звісно ж, турбувався насамперед про себе, про своє майбутнє: адже воно певною мірою залежало від неї, онуки короля фризів. Напевно, він дуже злякався, коли зрозумів, що, віддавши її людям короля Ріхеміра, не зможе відшукати їхні сліди і йому доведеться повертатися до Туманних Меж з порожніми руками.

— Я знайшов тебе, щоб відвезти до твого народу й проголосити своєю королевою, — продовжував князь Грімберт, теж пильно вдивляючись в обличчя Ірис. — Те, що ти зуміла втекти від своїх викрадачів, підносить тебе в моїх очах і викликає до тебе глибоку повагу. Як я вже казав раніше: такій хоробрій дівчині личить бути королевою фризів.

«Раніше ти називав мене красунею», — про себе дорікнула князю Ірис, а вголос сказала:

— Мабуть, від Долі й справді не втечеш! Якщо вже мені судилося стати наступницею дідуся, щоб правити Фрізією, то я й у воді не потону, і у вогні пожежі не згорю...

— Золоті слова, — погодився з дівчиною Грімберт. А потім, простягнувши їй житній сухар, додав: — Тепер нам усім треба підкріпитися — і в дорогу. Часу в нас небагато, а їхати ще далеко. Не будемо втрачати ні хвилини!..

Сівши на коня князя, Ірис ще раз, зверху, оглянула галявину, де зустрілася з Тайгетом, пильним поглядом.

Ні, вона не збожеволіла, уявивши собі дракона, який прикрив її своїм крилом, і він їй точно не приснився! Очевидно, Тайгет, відчувши людей, поспішив сховатися від них. «Ах, Тайгет, Тайгет, ти, хоч і виріс удвічі більшим за мене, але так і залишився полохливим! — посміхнулася Ірис. А потім на захист свого друга розсудливо додала: — Або обережним. Що цілком розумно: не всім людям можна довіряти, а від деяких і зовсім краще триматися подалі».

Як би не була Ірис засмучена новою розлукою з Тайгетом, у її серці тепер, після довгоочікуваної зустрічі, жила радість. Вона вірила, що ця зустріч не остання, а, головне, відтепер вона була спокійна за свого друга: як вона колись мріяла, він подорослішав і став на крило. Дракон, нехай ще не такий великий, як його родичі, про яких Ірис читала в старовинних книгах, але все ж достатньо сильний, щоб постояти за себе.

Опівдні фризи на чолі з князем Грімбертом, перебравшись через кілька глибоких ярів, опинилися біля обриву, який, як і все навколо, заріс лісом. Внизу, у глибокій ущелині, текла стрімка річка, яка десь далеко, у поки що невидимій долині, впадала в Холодне море.

— Це найкоротший шлях до Туманних Меж, — сказав князь Грімберт, вказавши Ірис на міст, перекинутий через ущелину. — Щоб його подолати, знадобиться надзвичайна обережність і пильність. Тут краще не поспішати, а втрачений час потім надолужимо.

Ірис подивилася на міст із неприхованим страхом. Він здався їй дуже старим, хитким і небезпечним: мотузкові жгути подекуди підгнили й розбухли, а в настилі бракувало багатьох дерев’яних планок, і замість них загрозливо зяяли дірки. На додачу до всього цього, при кожному пориві вітру, що дув із ущелини, міст хитався й скрипів.

— Ну що ж, — зітхнула Ірис, — якщо це найкоротший шлях...

Вона рушила слідом за Грімбертом, який пішов першим; інші троє фризів замикали загін. Ще один фріз, якому довірили догляд за кіньми, повертався до Туманних Меж обхідним шляхом, довшим, але безпечним.

Ірис намагалася ступати обережно, уважно, хоча й зі страхом, дивлячись собі під ноги й при цьому не дозволяючи підступній висоті викликати в неї запаморочення. Щоразу, коли з ущелини раптово налітав вітер, міст здригався й гойдався, і дівчині доводилося зупинятися й перечікувати, поки гойдання не вщухне.

«Крок за кроком. Ще один крок», — повторювала вона про себе, чіпляючись за мотузки й намагаючись, наскільки це було можливо, утримувати рівновагу.

Чим далі фризи просувалися по мосту, тим сильніше він розгойдувався. Дерев’яний настил скрипів, мотузки зітхали й стогнали, наче живі. Іноді під поривами вітру його рухи ставали несподіваними й непередбачуваними: хвиля починалася плавно, а потім мотузки раптом підкидало разом із дерев’яними дошками, і ці поштовхи загрожували скинути фризів у річку.