Розділ 14

Сонце досягло середини небосхилу й поступово почало опускатися до горизонту. Але до вечора було ще далеко.

Ірис бігла щодуху, не розбираючись у дорозі, бігла, куди очі дивилися. Спускалася в яри, піднімалася на пагорби, продиралася крізь гущавину молодого ялинника та густі зарості чагарнику, чіпляючись за колючки, які дряпали їй руки й рвали одяг. Часом ноги то ковзали, то застрягали у вологій землі, непрохідний бурелом перекривав дорогу. Але, незважаючи на це, вона бігла доти, доки її несли ноги, доки подих залишався рівним і легким. Потім, втомившись, зупинилася, щоб перепочити, і продовжила свій шлях кроком. Тепер, коли вона вже була далеко від галявини, де залишився зі своїми лицарями маркіз Гундахар, її почала турбувати думка, куди повернути, як знайти дорогу до узбережжя Холодного моря, до Туманних Меж?

Ця частина лісу була їй незнайома, хоча вона й вірила, що, як і раніше, перебуває в межах Фрізії, просто трохи заблукала. Їй здавалося, що, якщо вона поверне ліворуч, то повернеться на злощасну галявину, а якщо піде праворуч, то опиниться на шляху до монастиря... Отже, міркувала Ірис, треба продовжувати йти весь час прямо, за сонцем: адже воно сідає за Холодним морем...

«Іти вперед і вперед, — підбадьорювала себе дівчина, — тільки не стояти на місці. Коли рухаєшся, не так хочеться їсти».

Тепер Ірис шкодувала про те, що напередодні ввечері відмовилася від частування, яке їй люб’язно пропонував Адальрік. Ледь вона подумала про молодого зухвалого трева, — як він постав перед нею наче наяву: у високій хутряній шапці, з блискучими чорними кучерями, з сяючими сріблясто-сірими очима...

Якесь дивне відчуття, невідоме раніше й хвилююче, накрило Ірис теплою хвилею. Вона згадала, як він дивився на неї, простягаючи їй бурдюк з водою, і її охопила солодка туга. Ах, якби тільки на ньому не було того зеленого плаща з ікластим кабаном, який наводив на неї незрозумілий жах! А, з іншого боку, хтось же захистив її від людини, яка напала на неї з наміром убити? І хіба це не міг бути Адальрік?..

Ірис сповільнила крок. Жах, який вона пережила цього ранку, знову нагадав про себе, викликавши питання, на які у дівчини не було, та й не могло бути відповідей.

Хто і за що намагався вбити її, вчорашню монастирську послушницю? Виходить, серед викрадачів не було згоди! Адже якщо маркіз Гундахар виконував наказ короля Ріхеміра й віз її як полонянку, то той, хто напав на неї, підпорядковувався комусь іншому? Кому? Хто ненавидів її так люто, що бажав її смерті?..

Відчувши запаморочення, дівчина обхопила руками стовбур високої, прямої, як свічка, старої сосни. Навколо панувала глуха тиша. Іноді її порушував стукіт дятла або раптовий різкий крик сойки, від якого Ірис здригалася. Треба йти далі! Однак чому так крутиться голова? Чому така слабкість у всьому тілі? Якби ж то впасти й забути про все... заснути й прокинутися в батьківському домі дитиною, побачити, як мама порається біля печі, готує їй сніданок... А зараз вона б не відмовилася від маленького шматочка м’яса... Перед очима Ірис з’явилися лицарі навколо багаття та їхня вечеря — рум’яна, підсмажена тушка лісової дичини... Жир стікав з неї прямо у вогонь, шипів, а в повітрі плив дражливий аромат м’яса, смаженого на багатті...

Плутані, химерні думки почали охоплювати Ірис. Раптом вона вирішила, що має повернутися на галявину, до маркіза Гундахара та його лицарів. Якою ж дурною вона була — втекла! У них була їжа й вода, а серед них — той, хто врятував її від вбивці, захистив її... Ну і що з того, що її викрали з монастиря й везли в невідомому напрямку? Може, насправді все було б не так уже й погано?

Ірис важко дихала й ще міцніше притискалася до стовбура сосни; вона навіть не помітила, як, мріючи про шматочок м’яса з лицарської вечері, почала гризти кору. «Що зі мною? — здивувалася Ірис. — Чи я, бува, з розуму сходжу?» Їй стало страшно й нестерпно сумно. Невже це кінець? Невже зірветься з небес, згасне й зникне в безвісті зірка її життя? І вона більше не побачить ані дідуся, ані своїх земляків із Туманних Меж, ані... Тайгета?

При згадці про Тайгета, якого Ірис вперто й безпідставно вважала тим, хто вижив, у неї стиснулося серце, по щоці покотилася сльоза.

Ліс зачаровано слухав, і сосни-велетні не могли зрозуміти, чому біля їхнього підніжжя плаче самотня дівчина, як вона наважилася порушити їхній віковий спокій і нерухому тишу.

Змахнувши сльози рукою, Ірис поблукала далі, насилу переставляючи ноги й оминаючи купи сушняку. Раптом вона почула якийсь шум, схожий на сплески води; в обличчя повіяло річковою свіжістю. Ірис прислухалася, і її серце радісно забилося. Тепер вона чітко чула дзюрчання води — і з останніх сил поспішила на цей рятівний голос лісу. Молода ялинова гущавина перегороджувала їй шлях; колючі хвойні гілки боляче били по обличчю.

Ще трохи... ще пару кроків...

І ось нарешті перед очима Ірис з’явився лісовий струмок, що поспішно біг по сірих, білих і чорних камінчиках. Дівчина лягла на землю й почала жадібно пити холодну, що здалася їй солодкою, воду прямо зі струмка. Потім вмилася, відповзла до невеличкого деревця й, щасливо посміхаючись, заплющила очі.

Ірис так втомилася, що не минуло й хвилини, як вона задрімала. Вечірній вітерець обвівав подряпані руки дівчини, її білу шию, ласкаво, немов материнська рука, розчісував непокірні кучері на маківці. А сонце, що вже спускалося за верхівки сосен, огортало її приємною дрімотою.

Та все ж сон Ірис був чутливим. Щойно пролунав тріск зламаної гілки й сойка злякано злетіла з дерева, дівчина одразу ж розплющила очі й насторожилася. Страх, немов крижаний холод, наче залізний панцир, стиснув їй груди. Навряд чи вона усвідомлювала, кого боїться більше: лісових звірів чи незнайомих людей?

Несподівано щось велике плюхнулося у воду неподалік від того місця, де сиділа Ірис. Виявилося, це були ведмежата. Вони швидко перебралися через струмок і зникли в заростях. Зграя білок, перескакуючи з гілки на гілку, перелякано промчала по деревах. Сім’я борсуків пробігла так близько, що дівчина добре розгледіла білу смужку на лобі у ватажка.