Розділ 13

Сидячи на коні позаду вершника, Ірис раз у раз озиралася на стіни монастиря, що невблаганно віддалялися, на пагорби, на сосновий ліс, де востаннє бачила свого підопічного — дивного пташеня, якого вона називала Тайгетом.

Неспокій роз’їдав дівчину, але причиною цього була не туга за недавнім монастирським минулим, а тривожне очікування майбутнього — куди й для чого везуть її ці чужі ворожі люди? І, хоча Ірис розуміла, що її викрали, усе, що відбувалося, здавалося їй, яка засиділася в похмурій одноманітності монастиря, певною пригодою, азартною і навіть трохи небезпечною. Ніби світ відкривався їй з іншого, таємничого й раніше забороненого боку, і вона вперше відчувала себе дуже важливою людиною, заради якої лицарі кинулися в невідомі для них краї. Ніколи ще Ірис не відчувала такого гострого хвилювання, як того дня, прощаючись із монастирем і готуючись до зустрічі з невідомим. Вона з цікавістю оглядала околиці, а іноді, поки Притулок Розбитих Доль ще виднівся на горизонті, озиралася назад.

У весняному блакитному небі сяяло сонце, стрімко літали в повітрі ластівки й стрижі, бездонне піднебіння охороняв повільно ширяючий коршун.

Загін лицарів, не поспішаючи, ніби вирушаючи на звичайну прогулянку чи на полювання, рушив через долину до лісу. Ірис не наважувалася міцно триматися за лицаря, що сидів попереду неї: вперше в житті вона їхала разом із чужим чоловіком; до того ж, як вона вже зрозуміла, це був син ватажка викрадачів — юнак, трохи старший за неї. Те, що її посадили на коня саме поруч із ним, пояснювалося, очевидно, зручністю під час довгої подорожі: вони обоє були легкими, і тварина без зусиль витримувала їхню вагу. Від плаща юнака виходив густий запах хвої та трав, змішаний із гіркотою поту, але він не викликав у Ірис відрази: це був терпкий запах молодого, розпаленого скачкою тіла. Зате відчуття сорому було дуже сильним, коли Ірис, поглядаючи на смолисті кучері юнака, що розсипалися по його плечах і спині, збентежено червоніла, ніби її застали за якимось забороненим гріховним заняттям. Іноді, коли кінь перестрибував через горби чи канави, Ірис була змушена притискатися до спини юнака, і тоді, навіть незважаючи на плащ і кольчугу під ним, вона відчувала міцні м’язи, гнучке, треноване тіло.

Дівчина відчувала дивне почуття: її мучило занепокоєння перед невідомістю, і водночас вона не могла позбутися розгубленості, спричиненої близькістю молодого чоловіка. З цієї розгубленості могло б зародитися більш палке почуття, властиве юності, якби на його шляху не було перешкоди. Адже Адальрік (так звали юнака) був на боці викрадачів; до того ж на ньому, як і на решті, був зелений плащ із зображенням вепря, а в спогадах Ірис це зображення асоціювалося з днем, коли померла її мати. І, розмірковуючи про це, вона раптом спіймала себе на думці, що все, що зараз відбувається з нею, не випадково, що й це викрадення з монастиря, і подорож у чужі краї — послані їй Долею. Для чого? У цьому їй належало розібратися...

Нарешті на галявині, оточеній густим чагарником, сповненим пташиного щебетання, вершники злізли з коней: було вирішено зробити привал на ніч.

Адальрік зіскочив і, дотримуючись правил лицарського етикету, галантно простягнув дівчині руки та легко, наче вона була пір’їнкою, опустив її на землю. Ірис розуміла, що треба сказати якісь слова подяки, але у відповідь лише скромно посміхнулася юнакові.

Очевидно, в душі Адальрік був дуже радий її товариству: йому захотілося поговорити з дівчиною; він любив жартувати над своїми однолітками, чого не міг собі дозволити з лицарями батька.

— Послухайте, пані, — глузливо звернувся він до Ірис, — як же все-таки вас звати? Ірис — це ім’я вам дали в монастирі? А як звучить ваше ім’я фризькою? Ваше справжнє ім’я, дане вам при народженні? Чи ви не зможете вимовити його ареморською мовою?

— Що ж вам здається неправдивим у моєму імені? — здивувалася дівчина. А потім, прийнявши виклик Адальріка, додала: — Та й вимовити його набагато простіше, ніж ваше. Або, скажімо, Ландоберкт, як звати того лицаря, що розпалює багаття.

— Адальрік звучить анітрохи не складніше, ніж Ірис! — заперечив юнак. — Повторюйте за мною, і ви переконаєтеся в цьому.

Ірис, з лукавою посмішкою, заперечно похитала головою.

— Не хочете? — образився юнак. Але не відступив і одразу ж підколов її: — То знайте ж, Адальрік мовою мого народу означає «благородний правитель»! А що ви скажете про своє? Ну, скажіть чесно, вам відомо, що означає ваше ім’я?

— «Ірис» — так у давнину переселенці з далеких теплих островів називали веселку. Вони назавжди залишилися у Фризії, зачаровані красою нашого краю та гостинністю його мешканців. — Ірис завагалася і, грайливо примруживши очі, додала: — Про фризів у Ареморському королівстві знають усі, а от хто ви такі й звідки тут з’явилися, для мене — загадка!

— Ми — з Тревії!

Адальрік відповів їй з такою гордістю, що дівчина спочатку навіть розгубилася. Але вона не хотіла допустити, щоб Адальрік виявився переможцем у суперечці. Треба було негайно щось придумати, роздратувати юнака, втягнути його в розмову — раптом він проговориться, з якою метою її викрали з монастиря.

— Тревське королівство? — з перебільшеним здивуванням запитала Ірис. — Хіба таке буває? Я щось про нього ніколи не чула! Зізнайтеся, ви його вигадали!

— Не королівство, — насупився Адальрік, — хоча треви й хотіли б мати свого короля. А про тревських воїнів вам доводилося чути? Чи я їх теж вигадав?

Доводилося, звичайно, доводилося, — зізналася Ірис сама собі, радіючи, що зуміла вивідати хоч щось про своїх викрадачів.

Про тревських воїнів співали трувери, що заблукали в Туманні Межі, коли Ірис була дитиною, про них розповідали й ті фризи, які воювали проти кочівників під прапорами Аремора пліч-о-пліч із тревами.

Ці воїни наводили на всіх острах, мало хто наважувався вступити на лицарських турнірах у поєдинок із тревами, чиї величезні списи викликали у суперників жах. І тепер Ірис запитувала себе, чи везуть її до Тревії, чи все-таки до Аремора, прямо до королівського двору? Якщо маркіз Гундахар лише виконував наказ короля, то яка ж мета цього наказу? Як про це дізнатися? Чи зможе вона спонукати Адальріка до відвертої розмови?