Розділ 12

Коли лицарі на чолі з маркізом Гундахаром зникли з поля зору, з монастиря вибігла старша черниця Катрін. Настоятелька, що вийшла слідом, зупинилася на порозі, важко спираючись на свою палицю. Вона дивилася, як Катрін, підібравши поли хабіта, побігла до храму, як почала щосили стукати у двері й смикати ручку. Але двері виявилися зачиненими зсередини.

А мідний дзвін, що прорізав монастирську тишу, все не вщухав.

Черниця побігла навколо храму, задираючи до дзвіниці голову, розмахуючи руками і кричачи щосили. Раптово дзвін стих, і у віконному отворі дзвіниці з’явилася кошлата чорна голова опалювача Хейла. Він подивився вниз, на черницю, і та побачила, як по його забрудненому сажею обличчю котяться, залишаючи світлі борозни, сльози.

— Що ти це робиш, Діду? — голосно, зі злістю крикнула Катрін.

— Дзвоню, матінка, хіба ви не чуєте? — відгукнувся з дзвіниці Хейл.

— Злізь негайно! — закричала черниця. — Злізь, кажу, негайно, і не дратуй матінку настоятельку! Сам знаєш, тобі ж тільки гірше буде! Роздзвонився він тут: ні служба, ні свято...

- Зна... знаю, – Хейл задихався від сліз, – це я дитинку... у далеку дорогу проводжаю...

Він не договорив, його голова зникла.

Над монастирем і околицями знову зазвучав сумний, мідний гул дзвону: бом...бом...бом... Зграя зляканих галок кружляла над дзвіницею...

А в цей час загін із п’яти вершників стрімко мчав у бік Дівочого озера ледь помітною стежкою, що звивалася між пагорбами. Позаду залишилися лісові хащі, невеликі селища в улоговинах із вузькими смугами жнив, засіяних вівсом і житом.

Вершники наближалися до Обителі Розбитих Доль. Попереду їхав Еберін; за ним Дван, рудоволосий велетень, а з фризом – його нерозлучні друзі: Наке, Рольф і Кріс. Усі, як один, міцної статури, звиклі до холоду, спеки, великих переходів і безсонних ночей, хоробрі до зухвалості. Під проводом свого вождя друзі пліч-о-пліч билися разом із королем Аремора проти кочівників, отримали кілька поранень, але завжди були готові продовжити військову службу. Або бути корисними Фрізії та фрізькому народу в будь-якій іншій справі. Зробити своєю королевою онуку вождя Альбуена, а потім допомогти їй зійти на трон Аремора кожен із них вважав обов’язком честі.

Важкий дзвін раптово пролунав – і прокотився луною над пагорбами, наче грізний голос богів.

— Що це? Попередження про небезпеку чи заклик про допомогу? А може, знак біди? — вигукнув Кріс, наймолодший із фризів, на свіжому, рум’яному обличчі якого відбилося бажання подорожей, прагнення до безперервних пригод.

- Це знак того, що нас випередили і що тепер ми кинемося в погоню! – відгукнувся Рольф, чоловік мужній, недурний, але буянь і скандаліст.

У Еберіна від поганого передчуття затремтіло серце. Невже запізнилися? Якщо Чорний Вепр покинув монастир, йому буде легше втекти від переслідування: загубляться сліди його коней у лісовій глушині – і шукай тоді вітру в полі...

— Швидше, швидше! — крикнув він фризам, що відстали. І запитав у Двана, який їхав поруч: — Далеко ще до монастиря?

— Уже недалеко, — відповів той і, обернувшись до своїх друзів, підбадьорив: — Швидше, хлопці, залишилося зовсім небагато!

Нарешті перед вершниками, втомленими шаленою їздою, відкрився чудовий простір: з одного боку височіла непрохідна темно-зелена хвойна стіна, вершиною впираючись у блакитне небо, з іншого – ціла гряда пагорбів тягнулася вдалину, зливаючись із глибокою синявою озера, а під скелястою горою розкинулися володіння жіночого монастиря. Крутою стежкою вершники спустилися вниз, у долину, і попрямували прямо до монастирських воріт.

Дзвін уже перестав дзвонити, і їх зустріла насторожена тиша та кілька переляканих дівочих очей, що дивилися з вікон.

Але ось зі скрипом відчинилися двері храму, увінчаного дзвіницею, – і на порозі з’явилася незграбна постать велетня, з простодушним, як у дитини, чорним від сажі обличчям і скуйовдженою бородою. Якийсь час він мружився на сонці, вдивляючись у гостей, а потім голосно охнув і кинувся обіймати Двана.

— Дван! Земляк! А ось і ти!.. Я вже й нікого не чекав!..

- Тут були чужинці, Хейл?

- Були. Усі в залізо закуті, а старший у них – одноокий лицар. Дитину забрали з собою... Дване, вони ж не заподіють їй зла?

Дван, щоб заспокоїти земляка, стримано відповів:

- Ти ж знаєш – якщо боги не захочуть, то з її голови й волосина не впаде.  

Хейл, мабуть, не надто вірив у милість богів: він стояв засмучений, витираючи сльози з почервонілих очей. Його плечі опустилися, а з грудей вирвалося важке зітхання.

Нарешті він підвів голову, відкинув з обличчя густе пасмо і, востаннє витерши долонею очі, уважно подивився на Еберіна. Здається, тільки тепер до нього дійшло, що серед фризів є чужинець, і він здивовано запитав:

 - А це хто такий?

- Граф Еберін Ормуа, син Астробальда Ормуа і володар Сантонума, – представився Еберін. І тут же, підійшовши ближче, сказав: – Нам потрібно знати, в який бік поїхали лицарі, де шукати їхні сліди. Але перш ніж ми вирушимо в погоню, я повинен дещо забрати з монастиря. Хейл, ти проведеш мене до архівного сховища?

- Якщо ти — друг дитинки, можеш сміливо розраховувати на мене! Потрібні важливі таємні папери? Тоді тобі до ризниці, — відповів кмітливий Хейл і, зробивши графу запрошувальний жест, повів його за собою до монастирської будівлі.

Але на їхньому шляху раптом виникла перешкода. Настоятелька, перегороджуючи шлях Еберіну та його супутникам, стояла перед зачиненими дверима монастиря, з войовничою поставою, спираючись на палицю, як лицар на меч.

- Ні кроку далі! – заревіла вона. – Геть звідси! Щоб вашого духу тут не було! За один день це вже другий напад на мій монастир! З вами, святотатцями, ніяк не впоратися!

- Матінка, на відміну від наших попередників, ми з’явилися тут із добрими намірами, – наймиролюбнішим тоном почав Еберін, але настоятелька не дала йому договорити: