Розділ 11

З самого ранку в Обителі Розбитих Доль панувала метушня, яка зазвичай бувала перед великими святами. Послушниці, поспіхом відслуживши ранкову службу, мили й натирали підлогу в трапезній, скребли й чистили двері, стіл, лави. З комори дістали килими та ошатні скатертини, і тепер молодші черниці метушилися у дворі, вибиваючи з них пил і виколупуючи шкідливих дрібних жучків.

На кухні ледь не з самого світанку кипіла інша робота. Там усім розпоряджалася голосиста черниця-кухарка матінка Друїда. Хейл на прізвисько Дід, не розгинаючись, рубав дрова; послушниці відрами носили воду з монастирського колодязя, різали гусей і курчат, обливали їх окропом, потім обскубували й потрошили тушки. У величезній кухонній печі зухвало гуділо полум'я. У пузатих горщиках булькала густа юшка з гусятини, заправлена пшеничними галушками; рагу з птиці тушкувалося з лісовими горіхами та грибами; до пишного пирога з курчам готувався наваристий золотистий соус із меленої кориці, заморського імбиру, шафрану та родзинок. На столі були розставлені страви з холодною закускою – маринована риба, солоні гриби, овочі з монастирського городу.

Матінка настоятелька, у своєму шовковому чорному вбранні схожа на круглого травневого жука, перекочувалася коридорами, грізно стукаючи тростиною, й кричала на черниць та послушниць, які, як їй здавалося, тинялися без діла.

Опівдні до обіду, влаштованого настоятелькою на честь посла фризького короля, почали збиратися також інші гості. Слідом за отцем Метью, настоятелем сусіднього чоловічого монастиря, з’явилися троє купців і ще двоє місцевих землевласників. Ці двоє, безсумнівно, були добре відомі настоятельці, бо вона їх весь час підкреслено виділяла, підлещувалася перед ними: вальвассори, дрібні власники земельних угідь, давно й віддано опікувалися Обителлю Розбитих Доль.

Під час трапези один із них, товстун із червоним обличчям із синіми прожилками, голосно хлебтав із глибокої миски. Нарешті, не витримавши, він звернувся до настоятельки:

— Ніколи не їв такої смачної юшки, з такими чудовими білими галушками! У вас, матінко настоятелька, кухарка – золоті руки. Чи не продасте її мені за гідну ціну?

- Що ви таке кажете, пане Моріньяк?! Як можна? – обурилася настоятелька. – Сестра Друїда – черниця, а не кріпачка, і її дім тут, у моєму монастирі!

Моріньяк знизав плечима, хмикнув і з жадібністю простягнув пухкі руки до фаршированих м’ясом капустяних листів під цибулевим соусом.

Гості нічого не обходили – ні закусок, ні рагу, ні пирогів. Безперервно працювали щелепами, чавкали, відригували, гикали. Для супутників князя Грімберта деякі страви були дивиною, і вони смакували їх, не соромлячись гучно облизувати пальці та підбирати крихти, що впали на скатертину.

До середини трапези на столі з’явився величезний глечик із червоним вином.

- З нашого, з монастирського, виноградника, — прогуділа настоятелька, задоволено піднімаючи срібний кубок.

- За князя Грімберта! — одразу ж вигукнув один із купців, старий із довгою худорлявою шиєю та хитрим поглядом, наливаючи собі. Решта дружно підтримали його тост: всі вони розуміли важливість прибуття в їхні краї такого високого гостя – посланця короля Фрізії, їхнього сюзерена.

Сам князь Грімберт, який із задоволенням прийняв запрошення настоятельки відпочити й підкріпитися перед дорогою, сидів на чолі столу. Осушивши свій кубок, Грімберт вигукнув:

- Пийте, друзі! Наповнюйте свої чаші! Вип'ємо за успіх нашої справи і за майбутніх правителів Фрізії!

Цей тост також був зустрінутий схвальними вигуками. Про те, кого князь назвав майбутніми правителями Фрізії, гості настоятельки навіть не здогадувалися, але прямо запитати про це соромилися, щоб не потрапити в халепу. 

Несподівано до трапезної, де підлога цього дня була встелена килимами, вбігла старша черниця Катрін і, наблизившись до настоятельки, щось швидко прошепотіла їй на вухо. На обличчі настоятельки відбився переляк. Підвівшись із-за столу і дивлячись на князя виряченими, як у рака, очима, вона заревіла гучним басом:

- Горе мені, горе! До моєї мирної обителі увірвалися озброєні люди, захопили монастир!.. Вони йдуть сюди!

Грімберт миттю зірвався зі свого місця, підскочив до вікна: вдивлявся у лицарів, які заполонили широкий монастирський двір. Чужинці не приховували свого прибуття, поводилися вільно й галасливо – як вдома. Їхні гучні грубі голоси, дзвін стремен, брязкання зброї заглушали веселе мирне щебетання горобців, крики стрижів. Коли через двір перелякано промайнули дві черниці, їм услід покотилися сальні жарти й розгульний регот. У князя на мить перехопило подих: він побачив зображення ікластого чорного вепра на зелених, підбитих хутром плащах лицарів, і, здогадавшись, навіщо вони приїхали, не на жарт занепокоївся.

— Треба не зволікаючи йти звідси, — сказав Грімберт своїм супутникам, які, як мухи, обліпили вікно, щоб подивитися на несподіваних гостей. — Ми не встоїмо проти них: їх утричі більше, і справа закінчиться тим, що жоден з нас не вийде з цього монастиря живим.

Усі визнали справедливість його слів. Залишалося тільки забрати онуку короля Альбуена і придумати, як непомітно вислизнути з будівлі монастиря.

- Я послала свою помічницю знайти й привести сестру... хм, мадемуазель Ірис, — довірливо сказала Гримберту настоятелька. І, вказавши на черницю, яка чекала на її вказівки, додала: – Сестра Катрін відведе вас до ризниці: там є таємний хід, яким ви зможете вийти за монастирську огорожу.

Гертруда, послана настоятелькою за Ірис, все не поверталася, а з довгого кам'яного коридору вже доносився гул і тупіт озброєних людей.

- Вони наближаються! – крикнув один із супутників Грімберта. – Князю, ми маємо подумати про свой порятунок.

- Так, доведеться піти без онуки Альбуена, – похмуро відгукнувся Грімберт. – Послухайте, матінка! До вас з'явився Чорний Вепр, тревський маркіз Гундахар, і, наскільки я пам'ятаю, жартувати цей чоловік не любить. Будьте обережні в розмові з ним і сховайте від нього Ірис, скажіть, що її вже відвезли з монастиря додому люди короля Альбуена. Якщо все обійдеться, то, клянуся, що не заспокоюся доти, доки не виконаю всього того, про що ми з вами домовилися!..