Розділ 10

Від графства Сантонум, південних володінь Ареморського королівства, до Фрізії, розташованої на півночі, на берегах Холодного моря, було понад місяць шляху верхи на конях. Але Еберін, посланець майстра-пріора Тарсіса, гнав свого коня щодуху і, коротко відпочиваючи в селах, які траплялися йому на шляху, зумів подолати цю відстань за двадцять днів.

Еберіну вже доводилося бувати у Фрізії, і зараз його знову вразила велич дикої, первозданної природи цього краю. Тут усе було не так, як у Сантонумі: вікові дуби міцніші, корабельні сосни вищі, а густі чагарники, переплітаючись, і зовсім нагадували непрохідні хащі, куди без сокири навряд чи можна було пробратися. Спочатку, потрапивши в лісові володіння фризів, Еберін раз у раз насторожено озирався і, почувши шурхіт, хапався за зброю, але незабаром звик до цих нескінченних хащів. У лісах не зустрічалося великих поселень: фризи, коли не воювали, займалися рибальством і тому будували свої оселі на берегах глибоководних річок або біля моря.  

Покритий густим лісом пагорб, по якому їхав вершник, раптово закінчився кам’янистим обривом. Еберін зупинив коня, зліз з сідла і поглянув вниз. Скелясті береги суворого Холодного моря також мало нагадували піщане узбережжя теплого Прозорого моря, до якого примикали спадкові володіння графа Ормуа.

Там, на морському узбережжі, розташовувалося найбільше поселення народу фризів, яке вони самі називали Туманні Межі. Над високими дахами збитих із соснових колод будинків вилися сизі пасма диму; біля дощатої пристані, де поруч із рибальськими човнами погойдувалися на темній воді човни з загнутими догори носами, товпилися люди в хутряному одязі. Усі вони були зайняті важливою справою: рибалки викидали улов на берег, а жінки збирали його в кошики й несли додому. Гавкали собаки; лунав гучний дитячий сміх; дзвінкі жіночі голоси перепліталися з глухими чоловічими.

Взявши коня за вуздечку, Еберін почав спускатися крутою стежкою до селища, і незабаром його помітили. Галас на березі одразу ж стих; забули і снасті, і рибу, і човни; у звернених до чужинця насторожених очах читалося красномовне запитання: хто такий – друг чи ворог? З доброю звісткою прибув чи злою?

Еберін уже збирався заговорити першим, як раптом із натовпу вийшов рудоволосий рум’яний велетень у обтислих штанях і довгій полотняній сорочці, підперезаній широким шкіряним ременем із залізною пряжкою. Зробивши ще один крок до графа й привітно розкинувши руки, він гучно вигукнув:

— Не може бути! Невже до нас завітав сам королівський маршал?

— Колишній королівський маршал, — ввічливо уточнив Еберін, а в наступну мить опинився в ведмежих обіймах фріза.

— Радий, дуже радий бачити тебе, друже! — загудів бородань над вухом Еберіна. – Стільки часу минуло, а ти все такий самий, як був у дні нашої бойової молодості! Не беруть тебе роки-негаразди!.. Біда, чи що, якась трапилася, раз ти скакав до нас без відпочинку? Бачу, коня загнав зовсім – ледве дихає, бідолаха...

Еберін нарешті вивільнився з обіймів велетня під глузливими поглядами фризів і, звертаючись лише до нього одного, тихим голосом сказав:

- Послухай, Дване, мені б з вашим королем поговорити: віч-на-віч. У мене до нього справа державної важливості...

Він не договорив, помітивши, як потемніло обличчя фріза.

— Альбуену залишилося лічені дні до смерті, — сказав Дван, нахмурившись. — Йому зараз не до турбот про Ареморську корону: треба б свої, фризькі, справи встигнути завершити гідно.

— Доручення, з яким я прибув до вас, стосується не лише Ареморського королівства, а й Фризії в рівній мірі.

Після заяви графа, виголошеної дуже серйозним тоном, Дван обійняв його за плечі й повів до найдовшого й найбільшого в селищі будинку.

Житло вождя фризів, якого з недавніх пір було прийнято називати — на ареморський лад — королем, стояло посередині широкого двору, в оточенні менших будинків. Будинок, який у народі називали Великим Домом, був старий, але просторий і досить теплий, збудований із смолистих соснових колод.

Альбуен лежав у закритому завісою кутку, на ложі з м’якої овчини, під кошлатою ведмежою шкурою. Колись це був високий широкоплечий чоловік, один погляд якого змушував одноплемінників опускати перед ним очі, а тепер — кістлявий, сивочолий, виснажений хворобою старий.

Вождь фризів примружився від денного світла, що увірвалося в його куточок, коли Дван відсунув завісу.

— Хто це там з тобою, Дване? Кого ти привів до мене? — він примружився, вдивляючись у тих, хто увійшов, своїми вицвілими блідо-блакитними очима. Потім, впізнавши маршала, з яким йому доводилося битися пліч-о-пліч проти кочівників, радісно вигукнув: — Граф Еберін Ормуа!.. Ось така несподіванка!.. Яким вітром? Що занесло вас у наші північні краї?

Замість привітання Еберін швидко підійшов до ложа вождя, схилився й обійняв його — але не міцно, боячись завдати болю старому.

— Радий бачити вас, адже, знаєте, все рідше й рідше приходять провідати мене старі друзі, з якими прожито півжиття... Одні загинули в бою, інших роки пригнули до землі так, що далі свого дому не ходять, третіх духи-предки покликали до себе прямо з ліжка: ось як мене тепер... Еберін, друже! Ну, сідайте, будьте гостем, розповідайте, з чим приїхали?

Дван підставив графу грубо збитий низький табурет. Еберін сів, піднявши поли свого теплого плаща, і почав розмову з далекого:

- Майстер-пріор Тарсіс надіслав дізнатися, чи не потрібно чогось фрізам і особисто вам? І як ваше здоров'я?

— Моє здоров’я? — Альбуен гірко посміхнувся. — Самі бачите: поки що живу. А як буде завтра — одним богам відомо. Дякую майстру за турботу: він, як і король Фредебод, завжди був чуйним до наших побажань. Але зараз нам від Аремора нічого не потрібно. Головне – зберегти мир на нашій землі.

– Заради цього я й приїхав, – Еберін замовк на мить, ніби розмірковував, як краще розпочати розмову. Потім, нахилившись до фризького вождя, запитав: – Скажіть, я можу зустрітися з вашою дочкою Аралуен?