Розділ 9

Настоятелька ніколи не кидала своїх слів на вітер: за її наказом на непокірну послушницю наділи кайдани. І хоча цього разу покарання обійшлося без ув'язнення в темницю, настоятелька вимагала, щоб до келії Ірис нікого не допускали: нехай живе, молиться і кається за свою непокору в повній самоті й непорушній тиші.

— Сестра Ірис вийде звідси лише після того, як на очах у всіх покається у гордині, що охопила її, і на колінах попросить у мене пробачення, — заявила настоятелька переляканим послушницям. — Запам’ятайте ви всі: мій монастир — мирна обитель, і я нікому не дозволю влаштовувати тут бунти.

І знову за Ірис зачинилися двері на засув, і знову вона опинилася в повній самотності, ув’язнена в чотирьох стінах, та ще й з накладеними на ноги залізними браслетами, з’єднаними ланцюгом. Ці кайдани дозволяли дівчині ходити короткими кроками, але не дозволили б втекти, якби їй раптом випала така нагода.

Стіни келії були голі, вкриті товстим шаром вапна, яке з плином часу з білого стало сірим, а місцями й зовсім облупилося. Єдиною прикрасою крихітного житла було викуване з заліза зображення трискеля — священного образу Великої Трійці Богів — та свічка, маленьке полум’я якої ледь помітно погойдувалося, тремтіло, від чого темрява, що залягла в кутках, здавалася густішою.

Часом, раптово прокинувшись посеред ночі, Ірис довго вдивлялася в цей трепетний вогник. Слабке світло виривало з темряви ковані завитки трьох променів священного символу, і дівчині, що тужила на самоті, починало здаватися, що це обличчя матері, яка прийшла з чорної невідомості, з глибин минулого. Цей вогник заспокоював, навіював теплу ласку і сон: він став для Ірис рідним і звичним, він один привітно блимав їй у страшній темряві, що клубочилася в кутках келії. Невидима присутність матері, створена уявою дівчини, заповнювала її серце, затуляла собою монастир, матінку настоятельку, весь світ. І тоді Ірис знову — як багато років тому — відчувала себе під опікою і захистом своєї родини, свого роду.

«Відтоді, як мила дорога мама пішла у світ предків, мені супроводжують самотність і сльози, — іноді у відчаї думала дівчина. — У чому ж я так провинилася, що все налаштувалося проти мене?»

Спогади Ірис про той нещасливий день, після якого її, за велінням діда, глави роду і вождя фризів, у поспіху відправили до монастиря, були туманні й неясні. Вони перепліталися з короткими спалахами-картинками: мертво-блідим, наче застиглим в нестерпному стражданні, обличчям матері; її світлими, розкиданими по землі косами; перевернутим кошиком з берести; висипаними з нього на зелену траву стиглими ягодами яскраво-червоної брусниці, схожими на бризки крові... І ще – темною розпливчастою плямою, на якій відбилися обриси чи то звіра, чи то дивовижної птиці...

Ірис шукала відповіді, намагаючись зрозуміти, що ж сталося того дня п’ять років тому, і хмурила брови; у чорних очах блищали сльози. Її серце наповнювалося нестерпним болем, губи шепотіли:

— Мамо, матусю, як же так? Я знаю, що ти б не залишила мене саму з власної волі... З вини якого жорстокого божества чи безсердечного лиходія в людській подобі ми з тобою розлучилися назавжди? Але я клянуся тобі, матусю, що дізнаюся всю правду і помщуся — і за твою загибель, і за всі муки, які випали на мою долю після того, як нас розлучили! Я неодмінно дізнаюся правду, клянуся Великою Трійцею Богів!.. 

Часом сльози висихали у неї на очах, і тоді вона, брязкаючи ланцюгом, підходила до вікна й дивилася вдалину, на ліловий у вечірній імлі ліс, з відчайдушною надією. Ірис хотіла одного – вирватися на волю і піти звідси, з цього проклятого монастиря. Але коли і звідки може прийти порятунок, вона не знала.

А за вікном розквітала весна. Фруктові дерева в монастирському саду вже стояли в цвіту; гуділи бджоли, пригріті теплом весняного сонця.

Надвечір повіяв сильний вологий вітер, що пригнав дощові хмари. Молода черешня, що самотньо височіла у дворі, гнулася на всі боки; білі пелюстки сипалися з її тонких гілочок на землю, наче сніг. Ірис, дивлячись з вікна своєї келії на це біле покривало з пелюсток, з тугою і сумом згадувала вкриті снігом пагорби і свої прогулянки з Тайгетом...

Потім настала тиха беззоряна ніч. На небі клубочилися важкі чорні хмари. Близько півночі прогримів весняний грім, і дощ весело й зухвало застукав у вікна монастиря. Але послушниці Обителі Розбитих Доль не чули ні грому, ні дощу: втомлені роботою й денними турботами, вони спали міцним сном.

Не спала лише Ірис.

Як завжди, у кутку, перед кованим трискелем, блимал вогник свічки. Цієї тривожної ночі, більше, ніж будь-коли, він здавався дівчині її єдиним захисником у зловісній темряві. Ірис простягнула руки до магічного символу і гаряче зашепотіла:

- О Великі Боги священної тріади, почуйте мене і дайте свій знак! Надішліть до мене свого посланця: нехай він забере мене з цього огидного місця! Я завжди буду молитися вам, завжди. Тільки нехай я стану вільною!

Сльози відчаю і надії одна за одною котилися з її широко розкритих очей.

Втомлена, змучена безсонням, Ірис впала на холодне жорстке ліжко і нарешті заснула глибоким сном.

Коли в келію проникли промені полуденного сонця, до Ірис увійшла Гертруда з молодшою черницею. Витягнувши з глибокої кишені свого просторого коричневого хабіта ключ, вона нахилилася до ніг дівчини і відімкнула замок на ножних браслетах. Подивившись на худе, з синіми колами під очима обличчя послушниці, на її пом'ятий несвіжий підрясник, Гертруда видала їй шматок мила і чистий одяг. Наказавши молодшій черниці, яка тримала в руках глечик з водою, поставити його на підлогу, Гертруда сказала Ірис:

- Помийся, переодягнися, причешися й поспішай до приймальні до матушки-настоятельки. Там на тебе чекають.

- Чекають? – здивувалася Ірис. – На мене?.. Хто?

- Не знаю, не бачила. Але, якщо не помиляюся, за тобою приїхали.

« Може, дідусь вирішив нарешті забрати мене додому?» – з трепетною надією подумала Ірис.