Розділ 8

Біля величезного каміна, схожого на мавзолей, де дотлівали обвуглені поліна, стояли два крісла, на яких для зручності лежали невеликі подушки, обшиті червоним оксамитом. В одному кутку кімнати блищала міддю скриня, у якій зберігалися незліченні баночки з парфумами, притираннями, квітковою водою для вмивання та зубними порошками з товченого перламутру, а в іншому – рясно прикрашена рельєфним різьбленням скриня із приладдям для письма. До скрині було прибудовано бюро – високий стіл на вигнутих ніжках з підйомною кришкою, під якою знаходилися маленькі скриньки та секретні відділення. Стіни кімнати були задрапіровані тканиною з строкатим квітковим орнаментом; у покритих позолотою свічниках тремтіло полум'я товстих жовтих свічок.

Розмунда і граф Раймунд Блокула сиділи в палацових покоях колишньої королеви, один навпроти одного, і, дивлячись на завитки диму в каміні, неквапливо вели бесіду – майже як у старі добрі часи в батьківському замку. Незважаючи на несхожість характерів, брат і сестра були одного поля ягоди – два обережних хижака з невгамовним апетитом, витонченою підступністю щодо своїх союзників і безжалісністю до своїх жертв.

— Ти справді віриш, що Бладаст Маконський почне допомагати нам лише через ненависть до Ріхеміра, який погрожує йому війною? — запитав Раймунд, дивлячись на сестру з усмішкою, що тремтіла в куточках його тонких губ.

- Не тільки, – не відводячи задумливого погляду від полін у каміні, відповіла Розмунда, – я обіцяла віддати йому в нагороду за вірність Вальдонське герцогство.

- Щедра плата найманцю, який так і норовить залізти в твоє ліжко! – не стримавшись, пирхнув граф Блокула. І додав з презирством: – Хіба його не задовольнить становище твого коханця?

- Ти ж знаєш, що мої любовні обіцянки чоловікам — це всього лише приманка, — почала відповідати, ніби виправдовуючись, Розмунда, але брат тут же сердито перервав її:

- Що за нісенітниця! Ніби я був сліпим, коли на прийомі в замку Бладаста ти всім своїм виглядом давала йому зрозуміти, що зовсім не проти любовної пригоди! Тобі має бути соромно, Розмунда, за всі ці безглузді загравання! Краще б подумала про справу; адже Ріхемір набирає армію, а з нею й серйозну силу. Ще трохи – і він змусить нас зважати на його владу! Ти розумієш, що ми вже не зможемо його перемогти?!

— Лицарській кінноті — головній ударній силі королівської армії — потрібен розумний маршал, а такого у Ріхеміра немає, — спокійно промовила Розмунда. — Єдина людина, яка в майбутній війні здатна здобути перемогу для Ареморського престолу, — це граф Еберін Ормуа. Але, наскільки мені відомо, отримання маршальського жезла з рук Ріхеміра не входить у його плани на найближче майбутнє.

- Хто знає? – заперечив Раймунд Блокула, хмурячись. – Еберін відмовився служити Фредебоду, але ж на Ріхеміра він образи не тримає... Послухай, Розмунда, я дивуюся твоїй самовпевненості: ти відмовляєшся бачити небезпеку у себе під носом і не бажаєш визнати хиткість нашого становища, ти все твердиш, що влада буде в наших руках. Але чи не краще нам раз і назавжди зректися всіх наших задумів, ніж постійно плазувати перед виродками зі злочинного роду Клодіна, залежати від апетиту продажних найманців, підлещуватися перед васалами? І так все життя, сестро, тільки подумай, все життя ми чекаємо, коли ареморським троном заволодіє дім Монсегюрів! І ти все ще віриш, що одного дня влада опиниться в наших руках!

- Кажу тобі: це станеться. Рано чи пізно.

- Так, чекай, – буркнув граф Блокула у відповідь на запевнення сестри, – ось уже дев'ятнадцять років, як ти повторюєш ці слова із завидною впертістю.

Вони замовкли, очевидно, думаючи про одне й те саме.

— Все набагато гірше, ніж ти собі уявляєш, — першим, порушивши тишу, заговорив Раймунд. — Історія з нападом королівських слуг на гінця, який віз моїм васалам наказ збирати й озброювати людей, — це ще півбіди. Під час своєї коронації Ріхемір відкрито, перед усіма сеньйорами, звинуватив нас обох у змові та зраді королю.

- Якому королю? – Розмунда різко повернулася до брата; її тонкі брови вигнулися від подиву. – Хіба ми присягали Ріхеміру на вірність?

— У тому-то й річ, що за цю неявку на коронацію нас не сьогодні-завтра виженуть із палацу! — вигукнув граф, підстрибнувши на кріслі так жваво, ніби воно раптом загорілося під ним. А потім уже спокійно додав: — Якщо чесно, на місці Ріхеміра я б наказав негайно стратити нас обох за непокору й прихований заколот. Дивуюся, чому він досі терпить нашу присутність у себе під боком?

- Все просто. Згідно з шлюбним договором, підписаним Фредебодом, моє придане – землі на південь від графства Монсегюр і окраїнні володіння Кокані – відійдуть від ареморської корони в тому випадку, якщо мене стратять або виженуть з палацу проти моєї волі. Як ти думаєш, чи захоче Ріхемір позбутися такого ласого шматка?

Розмунда повільно, ніжно, ледь торкаючись, провела рукою по своєму рудому пухнастому, майстерно зачесаному над високим чолом волоссю.

— А наш канцлер, цей безрідний вискочка, на задніх лапках танцює під дудку Ріхеміра, підлещується, — із дедалі більшою злістю продовжував Раймунд. — Він і раніше не надто нас шанував, а тепер і зовсім не вважає нас людьми. Ви, каже, зрадники й убивці. Короля Фредебода отрутою вбили, ось і до нового законного правителя Аремора підбираєтеся з ножем у рукаві. Я вчора дізнався, що за розпорядженням Вескарда страви, приготовані для короля, спочатку дають скуштувати нашим коням: перевіряють, чи немає в їжі тієї отрути, якою Фредебода отруїли? А хтось із придворних підлабузників запропонував канцлеру пощадити коней і ці страви відразу нам відправляти... Негідники!

- Звинувачення Вескарда бездоказові, – з лукавою усмішкою відреагувала Розмунда на скарги брата. – А всі його дії — це лише запізніла помста. Він не може пробачити мені того, що останні п'ять років був майже усунутий від управління справами королівства, не кажучи вже про те, що Фредебод під моїм впливом ледь не передав свої повноваження нашому кузену Артуру.