Розділ 7

Вночі головна резиденція короля Аремора сяяла вогнями, особливо у внутрішньому, парадному, дворі та в покоях. Перед сходами біля входу до палацу, осяваючи вимощений каменем портал, палали світильники, роздувані вітром. Смолиста сажа розстилалася клубами від смолоскипів, вставлених у вбиті в стіну чавунних скобах. Часом лунав протяжний вигук вартових, залізний скрегіт іржавого ланцюга підйомного мосту.

Весь день до пізньої ночі король Ріхемір був завалений справами. Полудень він провів у нудних розмовах із головним скарбником Теофілом Бюрреєм та придворними секретарями, перевіряючи рахунки за військові припаси, облогові машини, спорядження; потім наказав герольдам скликати військову раду, перевірив списки васалів, готових вирушити з ним у похід, і замислився над тим, кому з них вручити маршальський жезл.

Оскільки його попередник, король Фредебод, останню війну — відбиваючи навалу кочівників — вів більше сімнадцяти років тому, ареморська армія нині відчувала нестачу офіцерського складу. Колишні воєначальники, ветерани, хтось помер, а хтось сидів у своїх феодах, сварився з вілланами через земельні межі чи вкрадених овець і, тужливо поглядаючи на вкриті пилом обладунки, згадував бойову молодість. Звісно, будь-хто з цих старих вояків був готовий з гордістю прийняти маршальський чин з рук короля, однак Ріхемір, знову й знову переглядаючи їхні імена та послужні списки, хотів обрати найдостойнішого. Він ще пам’ятав часи походів за славного короля Сіагрія: в останні роки його правління командувачем лицарської кінноти був призначений граф Еберін Ормуа, син відомого переможця бунтівних графів Макони. Еберін служив також Фредебоду, але після того, як той взяв за дружину Розмунду з дому Монсегюр, відмовився від маршальського звання і відправився у свої володіння.

Власне, король Фредебод більше не потребував ані самого маршала, ані кінноти, ані лицарів: він уклав мир з усіма сусідами і підписав договір про перемир’я навіть із графом Бладастом, дозволивши Маконі вийти з-під влади ареморських королів. Але незадовго до смерті Фредебода надійшла звістка про те, що гістерійські племена захопили гирло Брасиди, погрожуючи відрізати Аремор від Холодного моря. І Ріхемір, ледь заволодівши троном, насамперед віддав сеньйорам наказ готуватися до великої війни. Він був твердо налаштований підкорити своїй владі Бладаста Маконського і розгромити гістерійців або ж потіснити їх аж до півночі. Зараз король вирішував два важливих завдання: зібрати потужну армію і знайти досвідченого воєначальника, який очолив би кінноту. Попутно йому належало також розплутати старі й вигадати нові вузли тієї нескінченної мережі таємниць і змов, без яких був немислимий жоден королівський двір.

Закінчивши справи, Ріхемір піднявся на підвісну галерею над одним із ровів цитаделі. Спершись на кам'яну кладку огорожі, король вдивлявся в блакитно-сріблястий місячний туман, який місцями – між грізними бійницями та вежами – заповзав, клубочившись, у двір перед палацом.

Що ховалося там, за цією туманною завісою, яке майбутнє на нього чекало? Запаморочливі успіхи чи безслав’я?

За спиною Ріхеміра скрипнули двері, і з отвору висунулася голова камердинера Жіля. Поважно вклонившись, він підійшов до короля і подав папір.

— Що це? — запитав Ріхемір, не приховуючи свого невдоволення.

— Від мессіра Бюррея. Він зробив розрахунки щодо провізії, які ви йому доручили виконати якомога швидше. Мессір Бюррей просить вибачення, що змушений вас турбувати. Але на папері має бути ваша печатка, пане: обози до сіл виїжджають уже на світанку...

Ріхемір схопив папір, зім’яв його і кинув за огорожу, прямо у воду:

— Я ж наказав не лізти до мене ні з якими справами після вечері! Невже цілого дня вам було недостатньо? Ви що, і вночі в ліжку не дасте мені спокою? Будете лізти з усілякими папірцями до мене під ковдру?!

Жіль, не розгинаючись, відступаючи до дверей спиною, промовив тихим голосом, так щоб король міг не почути, якщо не захоче:

- Маркіз Гундахар.

- Що? – різко запитав Ріхемір. – Він тут?

- Так, ваше величносте, – відповів камердинер, злякавшись гнівного погляду короля. – Чекає...

- То чому ж ти відразу не сказав?! – накинувся на нього Ріхемір. – Поклич!

Незабаром на галереї з'явився чоловік, шия і тіло якого були як у бика, руки як у борця, а ноги такі величезні, що, здавалося, ледь вміщалися в чоботи. Голову вінчала висока шапка з опушкою з соболя і червоним, вишитим золотом верхом, а з-під неї вибивався пасмо чорного волосся, в якому блищала сивина. Квадратне обличчя суворе, позначене кількома старими шрамами; очевидно, одне око у маркіза було вибито: його приховувала пов'язка, а інше, неушкоджене, маленьке, чорне, дивилося люто з-під низького насупленого чола. Зовнішність маркіза повністю виправдовувала його прізвисько – Чорний Вепр: зображення цього могутнього звіра прикрашало прапори та герб Тревських правителів споконвіку.

Ім'я маркіза Гундахара колись було добре відоме в Ареморському королівстві. Та й хто не чув про володаря тревів, які сиділи у своїх холодних кам'яних замках, чиї вершини впиралися в небо? Треви були хоробрими воїнами з палкими серцями, але неосвіченими людьми, бо будь-яким науковим заняттям віддавали перевагу кінним перегонам і полюванням. Слава про Гундахара як про незмінного переможця турнірів і безстрашного воїна летіла попереду швидких списів тревських лицарів. Копита його коня не раз топтали дорогу до Ельгітського Тракту, за яким лежали безкрайні піски Злодійської пустелі, звідки вогняними смерчами налітали на мирні поселення кочівники. Втім, під час останньої війни з кочівниками, коли Фредебод був змушений звернутися по допомогу до фризів, втрати тревів були дуже великими. Гундахар, тоді ще молодий ватажок лицарів, повернувся до Тревії, щоб зберегти решту війська та дати своїм воїнам заслужений відпочинок. Після цього маркіз майже ніколи не залишав своїх володінь — марки — прикордонної провінції Ареморського королівства.