Розділ 1

Цього року весна прийшла до Фризії раніше, ніж зазвичай.

Від далеких вічних льодовиків віяло прохолодою, а в долинах вже весело дзвеніли струмки. З дахів приземкуватих будинків, складених з грубого сірого каменю, звисала бахрома бурульок. З гір, де почалося танення снігів, збігали струмки, вливаючись у синяву озера, названого Дівочим, тому що там у давнину, рятуючись від набігу кочівників, потонули послушниці монастиря.

Сам монастир, який був невидимий взимку через сніг, що вкривав ліс, а влітку – через густу зелень, зараз виблискував на сонці золоченою черепицею даху. За ним гострим шпилем піднімалося скелясте урвище Проклятої гори, де, за старовинними повір'ями, був похований чаклун, який колись приніс чимало бід фризькому народу. Казали, що прадавній вождь фризів наказав побудувати монастир по сусідству з горою, щоб черниці своїми молитвами утримували чаклунське зло під землею. Ці повір'я передавалися від одного покоління до іншого, з кожним разом обростаючи новими і ще більш жахливими подробицями. Так страх століттями утримував цікавих від бажання докопатися до істини. Причому «докопатися» в прямому сенсі слова: адже, крім закляття, ходили також обережні чутки про те, що разом з чаклуном в могилі були закопані якісь рідкісні скарби.

- Яка ж дивовижна краса навколо! Який п'янкий простір! – захоплено вигукнула дівчина, що стояла на пагорбі, і розкинула руки так, ніби хотіла обійняти все, що бачили її очі: і ясну блакить неба, і глибоку синяву озера, і соснові бори, що темніли за ним.

Самотня фігурка дівчини чітко вимальовувалася на тлі вкритих снігом пагорбів: тоненька, вона справляла враження тендітності, і мало хто знав, якою спритністю і витривалістю володіло дівоче тіло. В цілому зовнішній вигляд дівчини був оманливий, тому що з першого погляду її можна було прийняти за хлопчика-постріла, готового в одну мить піднятися на найвище дерево, на спір швидше за всіх добігти до найдальшого пагорба або залізти в чужий сад за стиглими сливами. Коротко підстрижені руді кучері скуйовджені, лікті і коліна гострі, рухи поривчасті. Обличчя можна було назвати скоріше привабливим, ніж красивим, і то завдяки шкірі – дивно ніжній, білій і матовій, що нагадувала підсвічений зсередини тонкий фарфор. І ще очам – великим, непроникно-чорним, з яскравим блиском: ці вражаючі очі робили обличчя одним з тих, які, один раз побачивши, вже не можна забути.

Дівчина була одягнена, як монастирські послушниці: в довгий, нижче колін, чорний підрясник з довгими вузькими рукавами, злегка розширеними від ліктя; зверху була накинута підбита овчиною накидка, зашнурована біля самого горла.

- Гарно ж, правда? Чому ти мовчиш, Тайгете? – Дівчина обернулася, присіла навпочіпки і нахилилася над чимось, загорнутим у ганчірку.

На її голос з ганчірки визирнула дивна істота, схожа на пташеня гірського орла з приплющеною з боків головою змії і жовтими очима рисі. Видавши у відповідь тонкий протяжний звук, істота відразу сховалася назад.

- До чого ж ти боягузливий, Тайгет! – розсміялася дівчина і, просунувши руку всередину ганчірки, пальцем погладила пташеня по голові між очей. Той знову пропищав, і дівчина додала: – Ну не бурчи, не бурчи! Я пам'ятаю, що тобі довелося пережити, і знаю, що для того, щоб освоїтися в цьому світі, тобі знадобиться час.

Вона дбайливо взяла пташеня в руки, притиснула до грудей і випрямилася.

- Гаразд, Тайгет, мені час бігти! Віднесу тебе до твого сховища. Їжі, що принесла, тобі вистачить до завтра, і завтра ж ми з тобою знову побачимося. Повір, я б із радістю провела в твоїй компанії весь день, але порядок у монастирі обов'язковий для всіх, а матінка настоятелька сувора до всіх без винятку. Якщо я порушу монастирський статут і запізнюся до обіду хоч на хвилину, мене покарають різками або на десять днів посадять на хліб і воду.

Пташеня на ім'я Тайгет жалібно пискнуло.

- Ось і я кажу: ні в тому, ні в іншому випадку для мене немає нічого приємного, – погодилася з його думкою дівчина і, притискаючи пташеня до грудей, збігла з вершини пагорба і попрямувала до лісу.

Снігові кучугури піднімалися навколо, як нездоланні бастіони; сині тіні забарвлювали підніжжя пагорбів; у тиші було чутно лише легкий тріск скутих морозом дерев і скрип снігу під дівочими ногами: хрум-хрум, хрум-хрум...

Незабаром дівчина увійшла в лісову гущавину, і блакить неба над її головою закрили верхівки сосен. Сухі шишки впереміж з хвоєю, що усипали сніг біля стовбурів цих вічнозелених велетнів, шаруділи під її легкими швидкими кроками. Звідкись із глибини хащі, плескаючи крильцями, злетіла ціла хмара червоногрудих снігурів; десь подалі стрекотали невгамовні сороки, розмірено стукали дятли. Дівчина підійшла до заростей ялівцю, посипаного твердими мерзлими ягодами, опустилася на коліна і обережно поклала загорнуте в ганчірку пташеня під кущ.

- До завтра, Тайгете, – прошепотіла вона з сумним виглядом: ніби розлучалася з другом або близькою людиною.

Потім застелила гніздо пучками торішньої трави, підвелася, обтрусила поли підрясника і, піднявши його над колінами, помчала до монастиря.

Монастир являв собою двоповерховий кам'яний будинок з високими стрілчастими вікнами і широким критим порталом, колони якого були обвиті густим вічнозеленим плющем. Перед цією будівлею похмурого вигляду, що височіла на тлі лісу, розстилався величезний двір, прикрашений квітковими клумбами і газонами, а позаду був розбитий сад, крізь гущавину якого просвічували вузькі білі доріжки. Восени, коли сад скидав з себе зелений убір, з вікон верхнього поверху монастиря було добре видно Дівоче озеро і вершину Проклятої гори.

У простолюдді монастир називали Притулком Розбитих Доль, бо сюди потрапляли ті, у кого життя в миру з якоїсь причини не склалося. Послушниці тут були в основному з благородних родин. Одних дівчат рідні ховали за стінами монастиря через їхню тілесну потворність або недоумство; інших, які втратили невинність до весілля, привезли сюди, щоб приховати сімейну ганьбу; більшість же дівчат були незаконнонародженими дітьми – бастардами.