18

Минуло два роки.
Малe Вишневе знову жило звичайним життям.
Люди працювали, сварилися, сміялися, садили городи, їхали в місто й поверталися назад.
Про те, що сталося колись, ніхто не говорив.
Ніби цього не було.

На місці хати Злати тепер був порожній двір.
Сарай відбудували, але дім так і не відновили повністю.
Кажуть, там “не тримається дерево”.
Іноді вночі там горіло слабке синє світло — але коли люди підходили ближче, воно зникало.

Ліс залишився таким самим.
Але тепер до нього не ходили просто так.
Старші казали:
“Не заходь глибоко. Там є межа.”
І ніхто не міг пояснити, що це означає.

Мирослава повернулася до навчання.
Але іноді вона зупинялась посеред розмови — ніби слухала щось, чого інші не чули.
Любомир став тихішим.
Він більше не жартував так, як раніше.
Одного разу він сказав лише одне:
— Вона не зникла. Вона просто… всюди.
І більше не пояснював.

Герман залишився в селі.
Працював, жив звичайним життям.
Але ночами іноді виходив до межі лісу.
І стояв там довго.
Ні з ким не розмовляв.
Тільки раз сказав:
— Вона б сказала, що ми справились.

Андрій закрив частину своєї бібліотеки.
Деякі книги зникли самі.
Інші стали просто… порожніми.
Він більше не шукав магію.
Він її просто прийняв як факт.

Про них не було новин.
Але іноді, коли небо над лісом темнішало раніше часу, Андрій стискав кулаки.
І мовчав.

Однієї ночі Мирослава підійшла до межі лісу.
Було тихо.
Надзвичайно тихо.
І раптом вітер повільно торкнувся її щоки.
Ледь чутно, майже неіснуюче:
— Живіть.
Вона закрила очі.
— Ми живемо, Злато.
І десь між світами, там, де ліс торкається неба,
світло продовжувало дихати.
Не як людина.
Не як дух.
А як рівновага.