15

Мирослава та Любомир вирушили в гори на північ. Сонце ледве піднімалося над схилами, а ранкова роса виблискувала на траві, ніби передбачаючи небезпеку, яка чекала попереду.

— Тут має бути другий артефакт, — сказала Мирослава, уважно оглядаючи скелі і ущелини. — Стародавні записи згадували світло на вершині однієї з печер.

— Будь обережна, — попередив Любомир. — Артур міг залишити пастки. Нам не можна потрапити в його засідку.

Вони повільно піднімалися стежкою, що звивалася між гострих каменів. Любомир уважно стежив за кожним рухом у кущах і серед каміння, використовуючи свою спостережливість та швидкість, щоб уникнути небезпеки.

Раптом перед ними з’явилася стара скеляста арка, а за нею — темна печера. Артефакт у їхніх руках ледве злегка пульсував, реагуючи на близькість іншого предмета.

— Він тут, — прошепотіла Мирослава, відчуваючи хвилю магічної енергії. — Йдемо обережно.

Вони просувалися темною печерою, кожен крок лунав у тиші. Стінки печери мерехтіли дивним синім світлом. Напруга зростала з кожним метром, і здавалось, що сама магія Артура спостерігає за ними.

Нарешті вони дійшли до невеликої кам’яної кімнати. У центрі на підставці лежав кристал, схожий на лід, що світиться холодним синім сяйвом.

— Другий артефакт! — вигукнула Мирослава, обережно піднімаючи його. — Ми зробили це!

Любомир посміхнувся, відчуваючи полегшення:

— Час повертатися. Тепер залишився лише третій…
Магічна енергія артефакту охопила їх, наповнюючи відчуттям сили й впевненості. Вони знали, що попереду — не менше небезпечна дорога до старого храму за рікою, де чекала Злата та Герман із третім артефактом.

— Потрібно поспішати, — сказала Мирослава. — Артур точно вже готує пастки.

— Але ми впораємося, — впевнено додав Любомир. — Разом ми сильніші за нього.

І вони вирушили назад, несучи другий артефакт, який може змінити хід боротьби за обидва світи.