14

Артур ступив у темну кімнату, де за столом, оповитий напівтемрявою, сидів пан Вадим. Свічки кидали мерехтливі тіні на його обличчя. Хлопець відчув холодний погляд, що ніби проникав крізь нього.

— Пане, — почав Артур, стримуючи хвилювання, — вони шукають артефакти. Злато і її друзі вже знайшли один.

Вадим повільно підняв руку і клацнув пальцями.

— Завадь цьому, — холодно і безапеляційно сказав він. — Зупини їх будь-якою ціною.

Артур опустив голову, відчуваючи тягар відповідальності.
— Вони сильні, — тихо сказав хлопець, — не знаю, чи зможу я зробити це сам.

— Ти мусиш, — прошепотів Вадим із зловісною посмішкою. — Якщо не впораєшся, не тільки ти загинеш, а й усі, хто тобі дорогий.

Артур випростався. У його очах спалахнула рішучість.

— Я зроблю все, що потрібно.

Вадим махнув рукою в бік дверей:

— Іди. Час не чекає.

Хлопець вийшов, викликав смерч і зник у вирі блакитного світла.
У будинку Андрія, серед заповненої книжками бібліотеки, Злата обережно тримала у руках знайдений артефакт — прозору кулю, що переливалась холодним блакитним світлом.

— Цей артефакт дає силу і захист, — пояснював Андрій. — Але без двох інших він не має сили. 

— Другий захований у горах на північ, — підхопив Любомир, — а третій — у старому храмі за рікою.

— Нам треба розділитися, — вирішила Мирослава, — інакше ми ризикуємо не встигнути.

Злата глянула на друзів і відчула хвилю хвилювання і відповідальності.

— Якщо хочемо врятувати світ, — сказала вона твердо, — доведеться ризикувати.

Всі кивнули.

— Я піду у гори з Любомиром, — запропонувала Мирослава. — Злата, ти з Германом вирушиш у храм.

— Добре, — погодилася дівчина, — але ми маємо триматися на зв’язку і підтримувати одне одного.
Тим часом Артур, повернувшись у село, уважно готував пастки. Він розставляв магічні знаки, створював ілюзії, щоб спантеличити ворогів.

Вадим, дивлячись у магічне дзеркало, посміхався:

— Вони навіть не здогадуються, що справжня битва лише починається.

В очах пана Вадима горів холодний вогонь амбіцій і влади.