~31~

Мірабель

Після того, як я повернулася до покоїв, відправила Гюзель за Герцогом.
— Що трапилося, люба? - стурбовано спитав батько, влітаючи в кімнату.
— Ох, тату! Сталося! Таке сталося!
— Тааак! Розповідай!
— Коли я вмирала і була непритомна, то бачила Мирославу та Бога Долі. Я з ними спілкувалася. Мирослава розповіла чому вбила себе, і я змогла повернутися у своє тіло. Їй наснився сон, що в саду Барона вона знайшла печатку Безодні і випадково відкрила її. Темрява вирвалася на волю і заволоділа душею та тілом Сайруса, а він потім знищив Агору.
— Але, якщо вона тобі це розповіла в момент твого безпом'ятства, то чому ти згадала про це тільки зараз?
— Тому що сьогодні я знайшла дещо. У саду Сайруса, є проклята криниця, яка кликала мене і тягла до себе. Тату, але ж печатка Безодні не може бути в особняку Сайруса? Правильно?
— Можливо, Мирославі наснився сад Барона тому, що вона ніколи не була в особняку Князя? Але її в такий спосіб попередили?
— Не знаю, тату. Не знаю. - втомлено відповіла я, опускаючись на стілець. — Але сьогоднішнє мене дуже налякало. До того ж, Мирослава сказала, що вона була ключем, бо була пустушкою без магії. А в мені теж немає магії...
— Є! Мірабель, у тобі є магія! Просто вона спить. Заблокована втратою душі. Ось побачиш, одного разу вона прокинеться.
— Коли тату? Коли? Поки в мені немає магії, я ключ для Безодні! Я боюся.
— Я щось придумаю. А поки що, тримайся подалі від того місця.
— Добре.
— І ще... Я завтра зустрічаюся з Імператором. Розповім, що знайшов дочку.
— Завтра? Навіщо так поспішати?
— Я не можу на довго тут затримуватися. Вдома у мене повно справ, які не вирішуться самі собою чи без моєї присутності. Але не хвилюйся, я намагатимусь влаштувати все швидко. Завтра розповім Імператорові, що знайшов дочку, а вже після завтра, ти познайомишся з рештою принців!
— Але ж ти обіцяв!
— І я свою обіцянку не порушу! Я вже замовив тобі дещо. Не хвилюйся так, ні хто не впізнає тебе і в тебе буде час, щоб вибрати одного з принців собі в чоловіки!
— Гаразд... - приречено схилила голову.
Все так швидко відбувається, я навіть не встигаю осмислити одне, як навалюються нові проблеми та випробування. Ну нічого, нехай все йде своєю чергою, як небудь впораюся.
— Гюзель! - покликала я служницю, як тіль батько пішов.
— Так, моя пані? - одразу ввійшла вона до кімнати.
— Мені треба дещо...
І я спробувала пояснити Гюзель, що хочу від неї, але вона не розуміла. Ні, те що мені потрібне дерево, чорна фарба, нитки, вона зрозуміла, а ось з апаратом для випалювання виникли складнощі.
— Можливо, Ріль зможе вам допомогти, пані?
— Точно, Ріль! Айдаріль!
І мій вірний слуга та друг, з'явився посеред кімнати з повітря.
— Моя пані! - схилився чоловік у поклоні.
Я спробувала йому донести, що мені потрібно, але Ріль вигадав найкраще рішення. Він схилився наді мною і своїм чолом притулився до мого.
— Заплющ очі і уяви цей предмет. А ще краще, його у дії. - я так і зробила, але... — Ти забула про одну важливу деталь!
— Яку? - уточнила я.
— Електрика!
— Блііін! Точно! І що ж мені тепер робити?
— А навіщо тобі я? Роби свій амулет і олівцем намалюй те, що треба випалити. Я все зроблю.
— Що б я робила без тебе? Ти справжній скарб! – обняла я Ріля.
— Я не скарб, а джин!
— Це одне й те саме!
І взялася до роботи. Точніше ми взялися. Гюзель плела шнурок з пензликом, Ріль робив намистини та шліфував кругляші для майбутніх амулетів із дерева, а я... Ну, я керувала роботою, розфарбовувала намистини та амулети, малювала руни олівцем.
Потім Ріль забрав амулети і зник, але за десять хвилин повернувся з готовим амулетом.
— Дякую, Ріль!
— Для кого стільки старань? Другий для нього? - раптом запитав Ріль.
— Ну... Так.
— Боїшся, що розказане Мирославою, справдиться?
— Ти ж сьогодні читав мою пам'ять, отже, бачив, що сталося в саду.
— Так, бачив. Що ж, якщо ці амулети допоможуть тобі, я тільки радий.
— Ще раз дякую! - крикнула я, зникаючому вже джину.
А вранці я вручила один амулет Сайрусу.
— Що це? - здивовано розглядав він оберіг.
— Амулет, проти темних сил.
— Я сам темний маг, Мірабель! Мені такі дрібнички без потреби. - заперечив чоловік, відмовляючись брати мій подарунок.
— Це інше. Я дещо розповім тобі. Кілька років тому я сильно захворіла. То була душевна хвороба. Батьки відвезли мене до одного місця. До ченців...
— Ченців? Хто це?
— Нууу... Це щось на зразок жерців. Так ось, це місце називалося Тибетом....
— Вперше чую про таке місце.
Упсс!
Що ж вигадати? Як пояснити, не викликаючи підозри?
— Загалом батьки везли мене до храму, але ми потрапили в це місце. Там ми прожили три місяці. Один із ченців навчив мене робити такі обереги. Так, ти темний маг, але темні сили, від яких оберігає цей амулет, це щось інше. Те, з чим може не впоратися темний маг.
— Хм... Добре, переконала. Я одягну цей амулет на пояс і ніколи не зніму. Але...
— Але?
— Я хочу, щоб ти розповіла, де знаходиться цей Тибет. Хоча ні, я краще запитаю Барона.
— Не вийде! - перелякано вигукнула я.
— Чому?
— Ну... Це особливе місце. Воно не всім відкривається і ті, кому не призначено бачити це місце, одразу забувають про нього, як тільки покидають його.
— Хм! Загадкове місце. Добре. Ти ще відпочинку, а мені потрібно до гарнізону.
— До зустрічі!
Сайрус вийшов з кімнати, а я зітхнула з полегшенням. Ледь не піймалася на брехні.