~30~

Мірабель

Коли Сайрус підхопив мене на руки, і поніс у глиб саду, я не надала цьому значення, але коли погляду відкрилося озеро, до якого ми й прямували, мене охопила паніка та тваринний жах.
Панічно боюся великої води. Напевно, так на мене вплинув момент моєї і Мирослави загибелі. І хоча зрештою ми з нею вижили, страх перед відкритими водоймами не зник.
Та що там говорити, я навіть у ванній ніколи не поринала у воду з головою. Навіть заснути в ній боюся, не дай бог втоплюся.
Але на моє полегшення, Сайрус мене зрозумів і не наполягав. І лише зрозумівши, що мене не потягнуть насильно до озера, я помітила причал і човен. Напевно, чоловік хотів покатати мене на човні, зробити приємне... І якби не мій страх, то все було б інакше.
Але дарма я так засмутилася, вечір і так виявився чудовим.
Після сходження на небі двох місяців, Сайрус створив магічних метеликів і вони кружляли навколо нас, піднімалися до зірок, а там, після гарного танцю, розсипалися мільярдом фіолетових іскорок.
І чари моменту, не покидали мене і тоді, коли я вже лежала в ліжку, намагаючись заснути.
Що це сьогодні було, навіть не хочу замислюватись чи аналізувати. Якщо Сайрус справді хоче почати все з чистого аркуша, то Я надам йому таку можливість.
Ні, я не сподіваюся, що він мене покохає, адже в його серці вже панує Арлін. Але він може зробити так, щоб до кінця місяця, Арлін не траплялася мені на очі, і не будувала проти мене підступи. А там, розійдемося як у морі кораблі... Хоча... Можливо, після ануляції шлюбу, ми зможемо залишитися з ним друзями?
Наступні два дні пройшли так само чудово. Вранці Сайрус приносив мені каву зі свіжою випічкою, прямо в ліжко, потім біг у своїх справах. Обід я проводила з батьками, після чого мене відправляли відпочивати. Вечеряли ми всі разом, а потім... А потім, ми з Сайрусом гуляли садом і дивилися на зірки.
З кожним днем ​​ми дізнавалися один одного все більше.
Так, наприклад, я дізналася, що Сайрус любить проводити час зі своїми солдатами, тренуватися разом із ними, розділяти трапезу та допомагати їм. Він любить читати і їздити незвичайними місцями Агора.
Про мене він також багато чого дізнався, наприклад те, що я люблю не троянди, а квіти жасмину. Як і він люблю читати. Люблю полуничне морозиво та зефір. А ще хочу подолати свій страх води. Люблю милуватися краєвидами та нічним небом. Люблю сніг, якого у столиці ніколи не буває.
Ось і сьогодні, ми знову гуляємо садом. І якось непомітно, ми добралися до найдальшого місця, де не було ліхтарів.
Я розповідала Сайрусу про Ріля.
— Я не знаю, як спромоглася накинути на нього щит і врятувати. Не пам'ятаю цього, адже тоді я була зовсім малесенькою. Пам'ятаю лише те почуття, яке охопило мене у той момент, коли наші погляди зустрілися. Мені дуже захотілося з ним познайомитися і подружитися. Він знайшов мене через рік після падіння в річку. І був завжди поряд.
— Ти йому довіряєш?
— Звичайно! Як самій собі.
— Але ж він джин! А джинам в апріорі не можна довіряти.
— Сай, він мій друг. І... Не знаю, як, але я прив'язала його до себе. Нашкодивши мені, він погубить і себе.
— Але ж будь-яку прив'язку і клятву можна обійти. - не заспокоювався Сайрус.
— Не в нашому випадку. Наш зв'язок зав'язаний не на магії чи крові, ми пов'язані душа... - і раптом я осіклася на півслові.
Мене тягнуло в темряву невідомою силою, і тихий шепіт гукав:
— Мірабель, допоможи мені! Врятуй! Звільни! Ближче... Підійди ближче... Ще... Ще... Швидше... Ну...
І я наче зачарована йшла вперед. У темряву. У невідомість.
— на Мірабель! Мірабель, зупинись! Туди не можна! Там небезпечно! - глухо, мов з-під товщі води, до мене долинав голос Сайруса.
Але я йшла вперед, не зважаючи на нього. Ішла комусь допомогти. Врятувати.
- Та що з тобою! Мірабель, ти що робиш, прокинься!
Мене підхопили на руки, і відстань між мною і заповітною метою стала збільшуватися, допоки я не зрозуміла, що більше мене нікуди не тягне.
— Сай? 
— Отямилася?
— Що це було?
— Прокляте місце!
— Прокляте місце? У тебе в саду?
— До тебе, ніхто так близько до нього не підходив. Усі обходять стороною. Там навіть ліхтарі не працюють.
— Що там, Сайрус?
— Ідемо, сядемо і я тобі все розповім.
Ми пройшли до фонтану і сіли на лавку.
—Ну... - поквапила я чоловіка.
— Кілька століть тому, там була каплиця, що належала Князю. Моєму предку. У цій каплиці була священна криниця з лікувальною водою. Багато хто приходив до Князя з дарами, щоб випити води. Якось уночі, Князю не спалося і він вирішив прогулятися садом. Ноги самі привели його до каплиці, і те, що він побачив, привело його в жах. Жрець, який служив у нього в цій каплиці, проводив чорномагічний ритуал біля криниці. Князя охопила лють, і він убив жерця, а його кров потрапила до криниці. З тієї ночі, з криниці полізла нечесть. Довгі роки найсильніші маги Імперії боролися з породженнями пітьми, але все безуспішно. Доки Князь не зрозумів, що цій темній силі потрібен він. Але він не міг піддатися. Тож убив себе. Після нього, у нашому роді більше не було темних магів. До мене.
- Оу...