~18~

Мірабель

Я прикрила очі, стримуючи сльози спогадів та болю. Наплив ще один спогад, але я не пам'ятаю ні осіб, ні тих хто говорив.
"— Мамо, сьо це? - питаю я, в зовсім юному віці.
— Мій кулон. Він належав твоїй бабусі. Але це не простий кулон – він із секретом! - каже жіночий голос, і мені він здається таким рідним та близьким.
— Секетом? - дивуюся я і розглядаю кулон у своїй маленькій та дитячій ручці.
А насправді рука тягнеться до кулона на шиї. Це той самий кулон.
— Так, люба! Із секретом! У ньому знаходиться дуже сильна отрута. Я готую отруту для солдатів, вона допомагає зняти біль від поранень і битися до останнього. Але й для нас із тобою він небезпечний. На нього ми не маємо імунітету, і якщо вчасно не прийняти протиотруту, можна померти. Міро, пообіцяй, що ніколи не вип'єш цю отруту, якщо на те не буде вагомої потреби!
— Обісяю, мамо!
— От і розумничка!"
Я розплющую очі. Я не пам'ятаю цієї розмови. Але жінка називає мене Мірою, а я її мамою. Чи можливо, що це спогад Мірабель?
А біль стає все сильнішим і сильнішим. Сайрус не прийде, нема чого й сподіватися, що він випустить мене і покличе лікаря. Залишилася надія тільки на себе і... Я знімаю кулон і довго його розглядаю.
Можливо, посланці Бога Долі помилилися з вибором? Чи просто помилилися і долю Князя не можна змінити?
Повернутись у свій світ я не можу, просто нікуди, але й тут мені не місце. Це не мій світ, не моє тіло і не моє життя!
Відкриваю кришечку на кулоні та...
— Міро, не пий! - раптом лунає біля самого вуха писклявий голосок Лінь. — Ти маєш жити!
— Хіба це життя? Ти обдурила мене! Я не можу переписати історію Князя! Та він терпіти мене не може! Хіба не бачиш? Він посадив мене до в'язниці, а Арлін... Арлін... Помилилася ти Лінь у своєму виборі, Віка б впоралася краще!
— Не говори так! Я ніколи не помиляюсь! Ти там де й маєш бути!
— Відчепись! - і вливаю в рот в'язку рідину.
Мить і все тіло охоплює легкість, а рани перестають безжально боліти. Навіть дихати стало легше.
А у віконце вже заглянув місяць і я пересіла на стілець, щоб було краще милуватися ним. Якщо я скоро помру, то хочу бачити небесне світило, а не сірі стіни камери.
Час ніби зупинився, і в якусь мить кроки, що пролунали за спиною, оглушили. Я хотіла озирнутися, але тіло ніби скам'яніло.
— Я дивлюся, у тебе і на зміїну отруту імунітет! А я хвилювався, коли дізнався, що тебе вкусила змія. - почула глузливий голос Сайруса.
Але я ніяк не відреагувала на його слова.
— Ти мене чуєш, Мірабель? Ти ж так хотіла поговорити зі мною, то чому ж зараз мовчиш?
Навіть відповісти не можу, язик не повертається.
Спробувала зрушити з місця, поворухнутися, але не змогла, окрім того, як просто рухнути на підлогу. З рота потекло щось липке та гаряче, з металевим присмаком.
— Мірабель! Варто! Варто, негайно відкрийте! - крикнув Сайрус, тому хто вбіг. 

Клацнув замок.
А потім мене підхопили на руки і понесли. Куди, вже не знаю, мене накрила темрява.
Я померла? Чи просто знепритомніла?
"— Бій був страшним! Половина солдатів нашої армії, були смертельно поранені. Ми програвали. І раптом... Серед поля бою, з'являється гарна молода жінка і дає пораненим щось випити. А потім поранені підіймалися і кидалися в свій останній бій. Я такого раніше не бачив. - розповідав молодий чоловік, сидячи на краю дитячого ліжка. — Вони рубали мечами ворога, не відчуваючи болю від своїх поранень. Ми перемогли. Розгромили армію ворога вщент, хоча майже програли. А потім солдати почали падати як підкошені. Вони помирали з посмішкою та подякою дівчині, яка дала їм чарівне зілля. Завдяки йому вони перестали відчувати біль і страх.
— А потім? - запитала я дитячим голоском.
— А потім...
— Гарольде, це не дитяча казка. Вона ж потім не зможе заснути! - почула я голос жінки, яка розповідала про кулон.
— Взагалі-то, Ніколаєдо, якби ти менше пропадала у своїй лабораторії, то знала б, що історія нашого з тобою знайомства, це найулюбленіша казка нашої доньки!
— Ти ж знаєш, що війна ще не закінчена, моя отрута потрібна пораненим!
— Війна ніколи не скінчиться. Ти ж знаєш, що Агор ласий шматочок для сусідніх держав, вони ніколи не припинять нападати на нас.
— Якби Імператор погодився на висунуті умови, можна було б уникнути багатьох битв.
— Принци ще надто малі, щоб відправляти їх у чужі держави. До того ж, де гарантії, що когось із принців не вб'ють чи не налаштують проти Агора? Тоді він збере армію і прийде до Агора, а сімейний артефакт пропустить його. Цього не можна допустити.
— Можливо ти і маєш рацію! Але мені не подобається твоя угода з Імператором.
— Це не просто угода, це клятва на крові.
— А якщо Мірі не сподобається жоден із принців? Що тоді? Я не хочу їй заміжжя без кохання.
— Не хвилюйся про це. Я не можу розповісти тобі всіх нюансів клятви, але одного разу ти дізнаєшся про головну умову. Обіцяю, у Міри буде щасливе життя та справжнє кохання.
— Сподіваюся Бог Долі тебе почує!"