~16~

Мірабель

Я прийшла до тями від ниючого болю в нозі. Але я жива. Значить, на зміїний укус у цього тіла теж імунітет. Це радує. Але...
Невиразний спогад, як мене тягнуть під руки стражники, змушує розплющити очі. Я в темниці, лежу на збитому з дощок лежаку, накритого тонкою ковдрою. Значить, не наснилося.
Як міг Сайрус відправити мене до темниці? За що?
Пам'ять підкидає уривки фраз:
— За що? За що ти так з нею? Хіба вона винна, що ти постраждала? Адже її теж викрали! Але тобі мало цього?
Що він мав на увазі? Щось трапилося з Арлін і в цьому знову звинувачують мене?
Я різко сіла на лежаку.
Як можна бути таким жорстоким? Він навіть не спромігся у всьому розібратися. Нічого не спитав у мене. Навіть на мій стан наплював.
— Ці апартаменти тобі більше підходять, ніж покої Сайруса! - пролунав глузливий голос Арлін із-за ґрат, і я повільно повернула голову в її бік.
Якщо з нею щось і сталося вночі, то на вигляд і не скажеш. На відміну від мене. Я почуваюсь жахливо. Наче мене покинули всі сили.
— Я хочу, щоб ти раз і назавжди зрозуміла, Сайрус мій! Мій, чуєш? Я примушу тебе мучитися та страждати! - потім повернула голову вбік і комусь веліла: — Приступайте!
До ґратчастих дверей підійшли два стражники, відчинили їх і увійшовши до моєї камери, схопили за руки і потягли, змушуючи встати.
Що вони збираються зробити?
Але відповідь надійшла надто швидко. З мене стягнули халат, який не пам'ятаю як, опинився на мені. А під ним лише нічна сорочка. Хоча я точно пам'ятаю, що переодягнулась у домашню сукню.
Мене штовхнули обличчям до ґрат, і не встигла я навіть зрозуміти, що відбувається, як спину обпалило ударом батога. Один раз, другий, третій, десятий... Я лише стиснула міцніше зуби, щоб не закричати і не дати, усміхненій навпроти мене Арлін, насолодитися торжеством моїх мук і болю.
Потім мене накрила темрява.
Опритомніла я, коли сонце світило прямо на мене, через невелике віконце під стелею.
Спина горить вогнем, а я лежу на лежаку на животі.
З горем навпіл підводжуся.
Що ж робити? Невже Сайрус такий жорстокий, що дозволив Арлін висікти мене? Ні, не може бути. Можливо він навіть не знає про її витівки.
— Варто! Покличте Князя! Мені треба з ним поговорити!
Але ніхто не відгукується на мої крики та прохання.
Через деякий час я зрозуміла, що це марна трата часу. Підтягнула стіл, який тут був, до стіни з віконцем і залізла на нього. Хоча це й коштувало мені немалих зусиль.
Щоб визирнути у віконце, мені довелося підвестися на вшпиньки.
— 

Сайрус! Сайрус! Нам потрібно поговорити! Сайрусе, я твоя дружина! Не ігноруйте мене!
Якби тільки він мене почув. Чи він чує, та не хоче мене бачити? Чи не хоче вислухати?
— Сайрусе, не роби так зі мною!
Але він так і не прийшов, а сонце вже зникло за обрієм, і на Агор почали опускатися перші сутінки.
Стояти стало дуже боляче, і я повернулася на лежак. Нога опухла ще більше, а з ранок від укусу змії почала сочитися сукровиця. Спина теж горить та болить.
Мені потрібний лікар, але ніхто навіть не подумав про це. А Люпін? Вона казала, що за лікарем вирушив його помічник. Тоді чому він не прийшов? Чи його не пустили?
А Ґюзель? Де вона зникла? Що з нею?
І за Гюзель я хвилююся більше, ніж через те, що я у в'язниці.
Чи вдалося їй провести Ріля в особняк? Чи вдалося йому вкрасти листи? Чи все пройшло добре?
Запитання, запитання... Але жодної відповіді. Тут я їх точно не отримаю. А біль у нозі і спині, стає все сильнішим і невиноснішим.
Потрібно якось відволіктися! Я почала прокручувати в пам'яті своє життя до аварії та попадання на Агор.
Ось я, зовсім маленька, тону в річці... Ні, не в річці! Мене дістають із басейну. Незнайомий чоловік робить мені штучне дихання, масаж серця, а поруч голосить незнайома жінка. Вона плаче, просить не залишати її одну.
Потім лікарня, де мене оглядає лікар, і та жінка, тримає на руках.
— Чому вона мене не впізнає? - запитує жінка крізь сльози. — Невже вона втратила пам'ять через те, що впала до басейну?
— Все може бути. Але за результатами аналізів відхилень немає. Вона цілком здорова. Мирослава, сильна та міцна дівчинка.
— Я Міабей! – кричу я, стискаючи маленькі кулачки. — Хочу до мами та тата!
— Миро, не кажи дурниць! Я твоя мама! А тата в тебе нема.
— Є! Є, тато. І мама.
— Я твоя мама!
— Ні! Ти не моя мама!
— Ну от, бачите лікарю?
— Дивно! Можливо вам слід показати її психологу?
Потім почалися походи до різних психологів і психотерапевтів, але всі вони говорили одне й теж саме, так я намагаюся викинути з пам'яті страшну подію мого утоплення.
До п'яти років, мати майже спилася, а я насилу почала називати її мамою. У десять років, мати остаточно спилася і з'їхала з глузду. Почала звинувачувати мене у своєму алкоголізмі і іноді лупцювати за це.
У той час, у наш будинок переїхала жити сім'я Віки, і ми з дванадцятирічною дівчинкою дуже здружилися.
Через рік, мати померла і мене забрали до інтернату, але трапилося диво та Вікині батьки, удочерили мене.
З того моменту, я опинилася в справжній сім'ї, яка мене любить. Тітка Таня і дядько Максим, стали мені справжніми батьками. Мені давали та купували все те, що і Вікі. Ось так із подруг, ми перетворилися на сестер. Згодом народився Руслан, наш молодший брат. Йому зараз десять і він дуже добрий хлопчик.
Згадалася аварія. Бідні батьки! Вони втратили в одну мить і рідну дочку, і прийомну. Як вони пережили цю трагедію? Як вони там? А я егоїстка! За весь час тільки зараз згадала про них. Адже вони стали для мене найріднішими людьми на всьому білому світі.
Але чому таке відчуття, що я щось упускаю? Чому мені весь час згадується річка, хоча я тонула в басейні? І чому я нічого не пам'ятаю до того моменту? Чому не впізнала матір? Адже дитина дуже прив'язана до мами в цьому віці, а я... Я її не впізнавала і дуже довго відмовлялася називати мамою.