~15~

Сайрус Ерке

Коли я побачив Мірабель: всю промоклу, в бруді і крові, в ранах і кульгаву, серце стислося. Я не міг вимовити й слова, окрім як прошепотіти її ім'я та "вибач".
Як так вийшло, що Арлін зовсім не постраждала, хіба що злякалася, а Мірабель...
І де Чен? Адже я послав його врятувати Мірабель, але вона прийшла пішки і сама.
Через пів години, я дізнався чому. У північній вежі її не було, а це означає, що викрадачі відвезли її до іншого місця. Але куди? І як їй вдалося втекти? І чому вона так постраждала? Чи це справа рук викрадачів?
Я наказав слугам роздобути полуницю і віднести Мірабель, як мої вибачення. Але коли я зайшов провідати Арлін, полуниця виявилася і в неї.
— Мірабель надіслала, вона не любить полуницю. - пояснила Арлін і поклала до рота стиглу ягоду. — Я чула, що ти покликав до неї цілителя з палацу!
— Так. Ти сама бачила, як вона постраждала.
— Бачила. Бідолаха виглядала так змучено. - і з'їла ще одну ягоду. — Але мені не сподобалося, що вона в усьому звинуватила тебе!
— Не думаю, що вона справді так думає. Вона просто образилася і все це сказала на емоціях.
— Напевно ти правий. Ой!
— Що? - обличчя Арлін стрімко почало бліднути.
— Щось мені погано! Напевно, переїла полуниці!
— Ти з'їла кілька штук! - я провів над полуницею рукою, скануючи її.
Отрута! Хтось обробив полуницю отрутою!
— Варта! Цілителя покличте! Терміново! - я підхопив дівчину на руки в той момент, коли вона почала падати непритомною.
Цілитель прибіг хвилин через десять і підтвердив, що Арліна отруєна.
— Ви можете її врятувати? - стурбовано спитав сивого, літнього цілителя.
— На щастя, я маю з собою відповідну протиотруту! І на щастя, що я був тут, інакше... - цілитель влив у рот Арлін коричневу рідину з флакона. — До ранку вона не прокинеться, а вранці, якщо її мутитиме, то нехай вип'є цю настоянку. - він поставив на столик флакон із зеленою рідиною.
— Добре. Дякую!
— Не дякуйте, ваша високість! Це мій обов'язок.
— А що з моєю дружиною? Як вона?
— Ваша дружина... Вона... У неї...
— Князь! - влетів один із вартових у покої. — Я тільки-но бачив, як служниця пані Мірабель, викинула цей флакон. - і простяг мені знахідку.
Але я не встиг узяти його, цілитель мене випередив, відкрив флакон і, принюхавшись, сказав:
— Тут була отрута, якою отруїли пані Арлін!
Для мене це стало останньою краплею. Не прощаючись із цілителем, я в ярості вирушив у свої покої.
Одним ударом, я зніс двері і висмикнувши свою дружину з ліжка, прогарчав:
— За що? За що ти так з нею? Хіба вона винна, що ти постраждала? Адже її теж викрали! Але тобі мало цього? - крізь напівопущені повіки, вона ніби насилу впізнає мене.
— Я не...
— Варто! - взреввів я. — В темницю її! І її служницю теж!
— Сайрус... — кволим голосом гукає Мірабель, коли сторожа, підхопивши її під руки, виводить із покоїв.
Я проводжу долонею по обличчю, намагаючись заспокоїтись. За що Боги послали мені таку дружину? Чим я перед ними завинив?
— Пане! Пане! Біда! - забігає до покоїв Чен. — Пан Емре поранений, а пан Сігал зник!
— Що? Як це сталося?
— Вони поверталися додому. На пана Емре напали найманці і він був поранений. А пан Сігал так і не доїхав до дому. Ніхто його не бачив і ніхто не знає, де він може бути.
Я спробував зв'язатися з Свгалом по магзв'язку, але навіть відлуння чи натяку на відповідь з його боку не було.
— Вирушай у гарнізон. Нехай організують загін для пошуків Сігала, а я вирушу до Емре. Щось тут не чисто!
— Слухаюсь, пане!
Відкривши портал, я одразу перемістився до будинку Емре.
— Ваша високість! - схилився у поклоні старий слуга.
— Як він? - одразу дізнаюся про стан друга.
— Лікар дав йому снодійне. Зараз пану Емре, потрібен спокій.
— Він щось казав? Хто на нього напав?
— Сказав лише, що їх було десятеро. Серед них був маг. Саме через мага його й поранили. Той кинув якусь магічну сітку, від якої пан Емре не зміг ухилитися.
— Поранення магічне?
— Ні, ваша високість, від меча. Рана не глибока, але він втратив багато крові, доки дістався додому.
— Це добре, що не магічна.
— Так, пану пощастило!
— Якщо щось знадобиться, одразу повідомляй!
— Слухаю, ваша високість!