~14~

Мірабель

Мішок був чимось оброблений, тому що я вловила невагомий, легкий, запах чогось солодкого. Та й сама я стала якоюсь млявою, сонною. Сонне зілля? Чи щось таке?
Я відчувала, як віз зупинився, потім хтось підняв мене на руки і кудись поніс. Потім мене згрузили на щось тверде, і ще в ніс ударив запах вогкості та плісняви. Де я?
Те, що це не вежа, я зрозуміла одразу. Мене б у такому разі несли нагору, а вгору ми не піднімалися.
Кроки, які віддаляються, і щось голосно гуркотить,  перекидається і шипить. Що це?
Але я не можу поворухнутися. Тіло немов паралізувало.
Не знаю, скільки я так лежала, але коли зрозуміла, що можу ворушити пальцями і не тільки, стягнула з голови мішок.
Те, що я побачила, мене жахнуло. На підлозі валялася розкрита скриня, а біля неї копошилися змії. Червоний з чорним, в смужку. Ааааа!
До втрати пульсу боюся всіх, хто присмикується, а тут їх більше десятка. Цікаво, у Мірабелі імунітет і на зміїні укуси, чи ні? Не хочу перевіряти.
Дуже повільно підводжуся, змії повертають голови в мій бік і шиплять. Що ж робити, що робити?
Якби я мала магію, то позбутися цих тварюк, не було б проблемою. Але біда, єдині крихти, які я назбирала за останні дні, витратила на записку Рілю.
Удар Троянди! Точно! Як там казав тато? Мінімум витрат магії, та максимум сил в удар!
То спробуємо!
Повільно відводжу руку з розкритою долонею назад, вловлюю потоки повітря, імпульс магічного джерела, зовсім крихітний, але цього має вистачити. Різко викидаю долоню уперед і змій розплющує по протилежній стіні.
Ура! Вийшло! Я від радості навіть підстрибую, але під ногами щось заворушилося, зашипіло і я відчула різкий біль у щиколотці від укусу.
Одного гада я все ж таки пропустила.
Поруч знайшлась обламана дошка, я схопила її і проткнула нею змію, прямо в голову. Але це не принесло полегшення. Вона вкусила мене, а я навіть не знаю, як реагує моє тіло на зміїний укус. Але про це подумаю потім, зараз треба вибиратися звідси.
Я виявилася не замкнена. Вийшовши, озирнулася. Занедбана хатина на околиці міста. Північної башти й не видно. Куди мені йти?
Дорога, що веде до хатини, без бруківки. Навколо ні душі. Мене навіть не охороняли. Сподівалися, що змії накинуться на мене гуртом?
Тут залишатися не можна. Чим швидше дістануся до особняка Князя, тим швидше прийму якусь протиотруту. Головне, щоб вона була.
Величезні краплі почали зриватися з нічного неба, перетворюючись на зливу. А дорога ґрунтова, нога опухла та болить. Ще й підсковзнувшись, підвертаю укушену щіколотку. Падаю, але піднімаюся та йду вперед.
Через якийсь час виходжу на одну з вулиць міста, але на яку не можу зрозуміти через дощ. Іду далі.
Фонтан у формі риби! Я недалеко від особняка. Я скоро буду вдома.
Дякую богам цього світу, хоч не до ранку довелося блукати.
До воріт особняка, підходжу одночасно з каретою, що під'їхала, і з якої з'являється Князь, розкриває парасольку і подає руку Арлін.
А я стою завмерши. Вся брудна, промокла до нитки, у крові. Так, так, у крові, адже я падала і здирала руки і коліна в кров, але піднімалася і на чистій впертості йшла додому. А чи варто було? Може, треба було йти до батька?
Арлін підхоплює Князя під руку, пірнувши під парасольку, а він так стурбовано дивиться на неї, поки не повертає голову в мій бік. Завмирає. Потім передає парасольку Арлін і робить кілька кроків до мене, під зливою.
— Мірабель, ти...
— Можеш не турбуватися, я жива! – перебиваю його. — Подбай краще про Арлін! Я дивлюся вона постраждала бідолаха! Її напевно кинули в одному приміщенні з дюжиною отруйних змій, а потім вона пішки добиралася до особняка. Навіть не промокла.

Князь бере мене за руку и розвертає пораненою долонею догори. Я вириваю руку.
— Мірабель! - майже шепоче Князь, бліднучи, але я знову не даю йому хоч щось сказати.
— Не потрібно. Ти правильно вчинив, ти рятував кохану, а не незнайому дівчину, яку тобі нав'язали за дружину.

До нас підійшла Арлін.

— Мірабель, не звинувачуй Сайруса. Він міг врятувати лише одну з нас.

— Так, одну. А я врятувалася сама!
Я розвертаюся до воріт і сильно кульгаючи, йду у двір.
На що я розраховувала? Що він кинеться рятувати мене? Що підхопить на руки та віднесе до покоїв? Що викличе лікаря і триматиме мене за руку, поки той лікує мої рани? Дурна!
— Пані? - увійшовши до покоїв, натикаюся на Люпін.
— Де Гюзель? - запитую її, адже мені зараз потрібна моя вірна і віддана служниця.
— Не знаю, пані! Я її звечора не бачила. - якось не дуже щиро каже вона. — Пані, ви поранені? Постраждали?
— Мені потрібний лікар і протиотрута від укусу змії.
— Вас вкусила змія? - а ось здивування та страх, справжні.
— Поклич лікаря і принеси кровоспинний засіб.
— Добре, пані! - і залишає покої.
У двері стукають і я дозволяю увійти.
— Пані, я палацовий цілитель! Мене Князь послав оглянути ваші рани.
— Мене вкусила змія. Потрібна протиотрута. - пояснюю літньому цілителеві.
— Я магією витягну отруту, не турбуйтеся пані!
— Сумніваюся. Але якщо хочете, то спробуйте.
Я сідаю на ліжко і піднімаю брудне і пошарпане плаття. Не встигла переодягнутися.
Цілитель схиляється над моєю ногою і водить руками. Я бачу як від його долонь йде біле світло, але воно не проходить крізь мою плоть.
— Не розумію! - вигукує цілитель і знову намагається пропустити через мою ногу цілительську магію. — Я... Я...
— Нічого страшного. На мене не діє цілительська магія. Я вже відправила служницю за звичайним лікарем. Але ви можете допомогти мені.
— Так. Так, звичайно!
— У вас є щось, що знімає біль? Мазь, зілля?
— Так, є зілля! Але воно хилить у сон.
— Сон, мені зараз не завадить.
Цілитель дістає зі свого саквояжу флакон із зіллям і я одразу його випиваю.
Минуло вже достатньо часу, щоб Люпін повернулася, але її все нема. І лікар не йде.
Проходить ще хвилин десять, і служниця нарешті входить у покої.
— Пані, лікар прибуде згодом. За ним уже подався його помічник. А це вам Князь передав!
Дивлюся на тарілку із полуницею у її руках.
— Віднеси це пані Арлін. Це вона любить полуницю. - біль трохи відступив і мене почало хилити в сон.
— Але, пані! Князь може розгніватися! – жалібно дивиться на мене Люпін.
— Мені начхати! Винеси я сказала!
— Добре, пані! - якось навіть задоволено, вимовляє вона і йде.
Я з горем навпіл переодяглася в чисту сукню, обмила постраждалу ногу і лягла на ліжко. Спати хочеться, сил немає. Напевно зілля хороше, чи це від отрути змії?
А потім лунає різкий удар у двері. Хтось гарчить і схопивши мене за руку, витягає з ліжка.
— За що? За що ти так з нею? Хіба вона винна, що ти постраждала? Адже її теж викрали! Але тобі мало цього? - крізь напівопущені повіки, впізнаю Князя, але голос наче і не його.
Він злий. Дуже злий.
— Я не... — намагаюся хоч щось сказати, але язик ніби ватяний.
— Варта! - реве він. — В темницю її!