~2~

Мірабель Коде

Коли я лягла спати, то поклала кинджал під подушку і стиснула його руків'я рукою. Я, не та безпорадна колишня Мірабель. Я, Мирослава Серденько. Я пройшла курси самооборони п'ять років тому, і це неодноразово рятувало мене. Звичайно, якщо мене сьогодні прийде вбивати найманий убивця, то я навряд чи дам гідну відсіч, але без бою не здамся. Постараюсь наробити побільше шуму, хтось та й почує.
Я не помилилася. Ближче до півночі, до моїх покоїв хтось тихо увійшов.
Цей хтось, повільно підходив до ліжка і я затамувала подих, прикинувшись сплячою.
— Шкода вбивати таку красуню, але моя пані важливіша за дочку опального барона! - прошепотів чоловічий голос над моєю головою.
Потім я почула як виходить ніж з піхов, і міцніше стиснула кинджал у руці. Секунда, друга. Я трохи розплющую очі, щоб не пропустити момент.
Ніж нападника злетів угору, а потім різко почав опускатися в район моїх грудей.
Більше зволікати не можна. Я вирвала руку з-під подушки і лезо мого кинджала, зустрілося з ножем нападника.
— Ти не спиш? Як таке можливо? - здивувався нападник у косинці на пів обличчя, та в одязі одного з моїх особистих стражників.
— Що, не чекав?
Я трохи натиснула на кинджал. А потім сталося щось дивне. Від кинджала пішло блакитне свяйво, та хвиля сили, відкинула мого вбивцю до стіни. Падаючи, він зачепив столик із дзеркалом і ті розбилися.
Я підскочила з ліжка і підбігла до нападника. Приставила кинджал до його горла.
— Хто тебе прислав? - запитала я, хоча і так знаю відповідь. — Невже Арлін готова стати вбивцею, заради Князя?
— Моя пані тут не до чого! Я сам...
— Ну так, звичайно! Вважатимемо, що я повірила!
І в цей момент у кімнату вдерлися стражники та мій батько.
— Мира! Доню! Як ти? Ціла? Він тебе не поранив? - пихкав батько наді мною, після того, як нападника відвели в темницю.
— Тату, все добре. Потрібно подякувати Князю, за його подарунок. Завдяки йому я ще жива.
— Ти скористалася його подарунком? Але як? Адже ти не навчена боротися зі зброєю в руках!
— Тату, кинджал зачарований. Мені нічого не довелося робити. Він ніби сам все робив, треба було тільки тримати міцніше.
— Чому Князь подарував зачарований кинджал? Невже він дізнався щось?
— Можливо. А можливо, він просто хотів, щоб із його нареченою нічого не сталося. У будь-якому випадку, завдяки йому, я ще жива.
— Ти права. До весілля лишилося два дні. Я посилю твою охорону.
— Добре, тату.
А ближче до вечора, до моїх покоїв увійшла нова служниця.
— Пані, ваш батько надіслав мене служити вам. - відразу пояснила дівчина.
— Але, я вже маю Гузель! - заперечила я, побачивши як опустилися плечі моєї вірної служниці.
— Ви, майбутня Княжна. Ви не можете увійти в дім чоловіка, лише з однією служницею. За статусом не належить.
— Добре. Як тебе звати?
— Люпін, пані.
— Що ж, Люпін, виконуватимеш основну роботу. За мій гардероб та особисті доручення відповідає Гузель.
— Я зрозуміла, пані.
— Можеш бути вільною.

— Але, пані! А як же... Я ж маю підготувати вас до сну...
— Це обов'язки Гузель. Іди.
— Пані... — тихо почала Гузель, коли Люпін покинула покої.
— Не подобається вона мені.
— Мені теж. Ви бачили, як вона наполегливо хотіла підготувати вас до сну? - насмілілася Гузель.
Воно й зрозуміло. Якщо все так, як у книзі, то Мірабель врятувала Гузель ще в дитинстві. Сирітку-жебрачку бив булочник, за те, що дівчинка наважилася вкрасти булку. З того часу Гузель завжди була поруч, і не тільки як служниця. Мірабель дуже прив'язалася до дівчини і вважала її своєю подругою, у відданості якої не сумнівалася.
— Гузель, приготуй ванну.
— Слухаюсь, пані.
І служниця запурхала по покоях.
Все ж таки я не помилилася. Гузель моя людина, а ось ця Люпін... Треба дізнатися про неї в батька.
Наступного дня я поговорила з батьком і з'ясувала, що Люпін, сестра одного зі стражників. Саме він підказав батькові, що у нареченої Князя, має бути, як мінімум дві служниці, і попросив взяти свою сестру.
Не подобається мені це все.
Але розбиратися з проблемами, я буду в міру їх надходження.