Розділ 10

Вадим.

У неї є діти, це єдине що крутиться в голові весь час, поки ми їдемо.

Ледве її вмовив, що завезу її до самого дому. Пручалась, рвалась на автовокзал, та я переконав, що автобусом буде набагато довше, ніж власною машиною.

- То в тебе є діти, - нарешті порушую напружену тишу, коли ми виїжджаємо з міста і тепер я можу до відказу тиснути на газ. Машина набирає швидкість і я міцніше стискаю кермо руками.

- Так, - неохоче відповідає після короткої паузи.

Настя не дивиться на мене, вона занурена у власні переживання, а я так хочу розпитати її про все.

- І ти, виявляється, все ж таки заміжня? - не можу не запитати, бо тоді це багато змінює. В такому випадку руйнуються всі мої ілюзії на рахунок цієї жінки. Вмішуватись у сім'ю я не збираюсь.

Цього разу вона мовчить довше і я вже не впевнений, чи отримаю відповідь.

- Ми не розписані, - мотає головою.

- Він не хоче брати відповідальність? - дивлюсь на неї дуже уважно.

- Це я не хотіла. Не бачу в цьому сенсу.

А це вже дивно. Зазвичай жінки наполягають на одружені. Чому Настя не хоче цього? Напевно на це є вагомі причини.

- Я чув ім'я Борис, - кусаю губи. - Це випадково не твій однокласник, якого я знаю?

- Так, це він, - тиха відповідь.

- То ти знову з ним, - роблю неприємні висновки.

- Так вийшло.

Нарешті ловлю її погляд і я бачу там відчай. Що ж могло такого статись, що вона знову зійшлась з колишнім? Тоді чітко було зрозуміло, що цей Борис її не цікавить.

Далі ми їдемо мовчки. В голові стільки думок, що здуріти можна. Всі мої наміри повернути Настю руйнуються. Тепер я не можу просто так знову її завойовувати, не можу відривати від сім'ї.

Невже на цьому все? Я знову втрачаю її.

- Скільки років твоїм дітям? - не можу втриматись від запитання.

Ми не бачились чотири роки і за цей період вона спромоглась народити двічі. Виходить вона відразу після нашого розриву знайшла мені заміну. То може вона не мала до мене таких почуттів, як я собі думав? А це б’є по моєму самолюбству.

- Чому це тебе цікавить? - помічаю, як вона напружується.

- Просто запитую, - знизую плечима. - Невже це такий секрет?

- Ніякого секрету немає, - занадто емоційно говорить, не дивлячись на мене. - Їм три роки.

- Обом? У тебе дівчата?

- Так, двійнятка, - її губ торкається посмішка і це вперше за останні декілька годин.

Три. Виходить, я не помиляюсь. Майже відразу, як ми розійшлись, вона почала зустрічатись з іншим. Виходить, не такий вже я важливий для неї був.

- Зрозуміло, - киваю і всю увагу повертаю на дорогу.

- Що тобі зрозуміло? - раптом оживає.

Дивуюсь її бурхливій реакції.

- Ну, що ти щаслива, - роблю висновок. - Що маєш чоловіка, хоч і не офіційно, що народила від нього дітей. Це добре. Я радий, що в тебе склалось життя.

Насправді це не правда. Мені не хочеться, щоб в неї була сім'я, я бажаю, щоб вона була одна. Тоді б я виправив все і завоював її знову. Та наявність дітей сильно змінюють мої плани.

- Ясно, - хмикає і кривить губи. - Ти як завжди проникливий.

І що вона має на увазі?

До містечка добираємось затемна. Збираюсь звернути на дорогу, котра веде в її село, але Настя показує зовсім інший шлях.

- Ти тепер живеш тут? - цікавлюсь, зупиняючи машину біля п'ятиповерхівки.

- Так, тут квартира у Борі, - ніяковіє, в очі не дивиться. Відчиняє дверцята, але не виходить. - Дякую тобі, що привіз так далеко. Я віддам тобі гроші за бензин.

- Облиш, головне, щоб твої дівчата одужали, - чомусь про її дітей мені приємно говорити. Навіть уявляю, що вони можуть бути схожі на неї. Краще на неї, ніж на того рудого Бориса.

- Так, я сподіваюсь, що це звичайний грип і ускладнень не буде, - вона ставить ногу на асфальт, але продовжує сидіти. - Вибач, не запрошую переночувати, квартира не моя.

- Не хвилюйся, - посміхаюсь. - Я поїду назад. Ще не пізно, до півночі доберуся.

Тепер вже вона виходить, а я так не хочу, щоб вона йшла. Та що я можу зробити? Вона йде до своїх дітей, до чоловіка. Як би я не хотів, щоб вона була зі мною, змушений її відпустити.

- Ще раз дякую. Бувай, - востаннє дивиться на мене і йде.

- Бувай, моя пшеничко, - кажу їй в слід, дивлюсь, як вона заходить у другий під'їзд. - Хоч здається, ти більше не моя.

На душі хріново і хочеться випити, але я за кермом, та й повертатись треба. Хоча, яка різниця, де я буду ночувати? Мій дім все одно пустий.

Виїжджаю з двору і замість того, щоб залишити містечко, їду в центр. Знаю, що там є невеличкий готель. Номера у ньому страшненькі, але це немає значення, мені лише переночувати одну ніч. Залишаю машину біля готелю, а сам йду у бар, котрий знаходиться через дорогу. Сьогодні робочий день, тому відвідувачів не так вже багато. Це добре, посиджу на самоті, вип'ю і розслаблюсь. Заллю своє розчарування.

Та одному не судилось довго бути. Кого-кого, а її я точно не сподівався побачити.

- Привіт, можна до тебе присісти? - не чекаючи дозволу, Лариса сідає на диванчик навпроти. - Побачила тебе, не змогла не привітатись. Стільки років минуло.

- Так, чотири, - киваю і випиваю повну склянку з коньяком. Кладу у рота лимон і кривлюсь. - Як поживаєш?

- Ох, чудово, - відповідає весело. Вона спостерігає, як я наливаю напій і подаю склянку їй. Не відмовляється, випиває одним махом і гучно зітхає. Ця жінка видно вміє пити. - Через рік, як ви були у мене, поїхала за кордон, в Італію. А ще через рік вийшла заміж. Тепер я дружина італійця - виноградного магната, - сміється голосно, аж у вухах закладає. - Жартую, він має декілька гектарів саду, не більше. Але я все одно його кохаю.

- Радий, що ти знайшла своє щастя, - кажу щиро. Проти Лариси я нічого не маю, тому бажати їй поганого немає за що. - Хоч у когось все склалось.

- А у тебе вигляд щось не дуже, - уважно придивляється до мене. - Якісь маєш проблеми? Ти чому тут сам сидиш? Приїхав до Насті і дітей? Ви спілкуєтесь? Я б спілкувалась. Ти ж наче хороший чоловік. Не сумуй, все буде добре, - вона підводиться, тягне мене за руку. - Ходімо до нас, ми там з дівчатами сидимо, святкуємо мій приїзд ненадовго. Я приїхала хату продати, покупець з'явився.