Розділ 9_2

Після роботи їду на зазначене місце зустрічі. Цілий день в мене зіпсований настрій і все через ту Діану. Так і хочеться в першу чергу виказати своє незадоволення Вадиму. Нехай свою наречену тримає трішки на прив’язі, а то ще когось покусає.

Кафе знаходиться за декілька зупинок. Вадим хотів мене забрати з роботи, але я категорично відмовилась. Ще не вистачало, щоб хтось побачив і почав говорити про нас зайве.

Заходжу в середину, вдихаючи приємний аромат кави і свіжої випічки. Різко з'являється голод і я згадую, що майже нічого сьогодні не їла.

Вадима бачу відразу. Він сидить в першому ряду, обличчям до мене і щось замовляє офіціантці. Дівчина схилена над ним і все записує у записничок.

На мить завмираю і дивлюсь на нього. Виникає думка розвернутись і піти, не хочу мати проблеми з тією навіженою. Але чоловік наче відчуває мій погляд, підносить голову і наші очі зустрічаються. Він посміхається і всередині щось стискається. Боже, я досі його кохаю, і як би я не намагалась глибоко заштовхати ті почуття, вони наче пташки вилітають, як тільки я його бачу.

Нам справді не варто бачитись, ніколи.

Це останній раз, обіцяю собі і крокую вперед.

- Привіт, - кажу тихо і сідаю напроти.

- Привіт, - його губи розтягуються ще ширше. - Я замовив тобі абрикосовий пиріг і каву, якщо ти не проти.

- Дякую, не заперечую, я трохи голодна, - не дивлюсь йому в очі, знімаю з плеча сумку, стягую кофтину і завмираю, підводжу на нього погляд. - Чому з абрикосами?

- Вони навіюють приємні спогади, - мрійливо промовляє.

Хмурюсь, якщо він думає, що я з ним буду фліртувати, то сильно помиляється. І перед очима досі жорсткий погляд його нареченої.

- Це все минуле, не потрібне, - ціджу крізь зуби, хилюсь до нього, спираюсь на стіл ліктями. - Тому давай без усіх цих дурниць, до суті. Ти хотів поговорити про мого батька. Починай.

Його посмішка трохи гасне. Я явно зіпсувала йому настрій. Один-один. Хоч комусь мушу передати ту їдь, якою нагородила мене Діана.

- А ти нетерпляча, - хмикає. - Не поспішай. Поїмо, спокійно поговоримо.

- Вадиме, не поводься так, наче між нами щось є, бо це не так.

- А якщо я скажу, що хочу, щоб щось було, - різко хилиться вперед і обдає щоку гарячим подихом. - Настю, я не можу перестати думати про тебе.

- Хочеш ще раз розважитись? - фиркаю із сарказмом. - Ні, дякую. Ще не вистачало, щоб твоя наречена мені голову відкрутила.

- Діана? Вона й мухи не скривдить, - сміється.

- Сумніваюсь.

- Чому ти так кажеш? - напружується. - Ти з нею зустрічалась? Вона говорила з тобою?

А чому це він так перелякався? Боїться, що наречена розповіла про те, як вони мене обговорюють? Байдуже, що вони про мене кажуть.

- Не знаю я твоєї Діани, - кажу роздратовано.

Нам приносять замовлення і я відволікаюсь на офіціантку. Переводжу увагу на пиріг, куштую, потягую гарячу каву. Демонстративно ігнорую присутність Вадима.

- Настю, я скасую весілля, - раптом говорить.

- Що? Чому? - я щиро дивуюсь його словам.

- Через тебе, - пропалює поглядом. - Справді, відколи я знову тебе зустрів, я дурію.

- Ото ж бо, що це дурість, - перебиваю його.

- Я хочу усе виправити, Настю. Між нами, - він тягне руку через стіл і ловить мене за пальці, я не встигаю відхилитись. - Я вірю, що твій батько не винний і я найняв детектива все вияснити.

- Думаєш, це виправить минуле? - обурююсь. Сильно смикаюсь і вириваюсь з його захвату. - Вадиме, тоді все пішло шкереберть і відбулось багато непередбачуваних речей. Ти навіть не уявляєш, які наслідки ми маємо.

Я маю на увазі наших дітей. Зараз дві маленькі дівчинки ростуть буз батька через дурні вчинки.

Розчаровано мотаю головою. Невже він думає, що так просто можна гратись чужими життями. Захотів погуляв з дівчиною, захотів одружується з красунею. О ні, тепер він знову хоче розважатися з дівчиною.

Мелодія мого телефону перериває нашу розмову і я цьому рада. Дістаю гаджет зі сумки, бачу номер Бориса і в середині все холоне. Просто так він ніколи не дзвонить так рано.

- Так, - відповідаю схвильовано, миттю забувши про розмову з Вадимом.

- Настю, пробач, - чую розпач в його голосі. - Я їх не вберіг.

Ці слова наче грім серед ясного неба.

- Що сталось, Борю? - підскакую на ноги. Інші відвідувачі оглядаються на мене, а я дивлюсь у широко розкриті очі Вадима. - Що з дівчатками?

- Вони захворіли. Напевно, в садочку підчепили якийсь вірус.

- На скільки все погано? - я навмання хапаю кофтинку і сумку, залишаю місце. Мене вже нічого не хвилює, лише мої діти.

- Все почалось, як звичайна застуда, покашлювали і нежить. А зараз піднялась висока температура і я не можу її збити.

- Дзвони у швидку, Борю. Я приїду до вас, як тільки зможу.

- Я вже подзвонив, чекаю їх. Я вирішив сказати тобі, щоб ти знала.

- Добре, що подзвонив. Я постараюсь приїхати якнайшвидше.

- Чекаємо тебе.

Опиняюсь надворі, оглядаюсь, не розумію, куди мені бігти. Треба добратись до автовокзалу. Але в мене немає грошей при собі, значить мушу спочатку їхати додому.

- Ей, Настю, що сталось? - Вадим хапає мене за руку, розвертає до себе.

Я сильно схвильована в цю мить і не дуже контролюю себе.

- Мені треба додому. Негайно.

- Добре. Я тебе завезу. Дорогою розкажеш, - він тягне мене у бік, але я не рухаюсь.

- Ні, мені треба до справжнього дому, до рідного містечка.

- Що за катастрофа сталась, що ти аж зблідла? – допитується.

- Мої діти захворіли, і я повинна бути зараз з ними.