Розділ 7_2

- Настю, я шкодую, що в нас нічого не вийшло, - говорить тихо, нахиляючись ще ближче. Тепер я відчуваю його гарячий подих на губах і готова провалитись крізь землю через розуміння, що чекаю його поцілунку. - Ми могли б бути щасливими разом. У нас могла б бути чудова сім'я. І саме про це я думаю останню добу.

Зберись, ганчірко. Відштовхни його. Та тіло не слухається, воно живе своїм життям і дозволяє обійняти себе.

Не можна нам зближуватись. Це ні до чого хорошого не приведе.

- Дякую, що ти погодився продовжити інтерв'ю і взяв усю вину на себе, - кажу тремтячим голосом, намагаюсь змінити тему.

- Чесно кажучи, я дуже хотів ще раз тебе побачити, - кривить губи.

Він трішки відхиляється і це дає мені можливість перевести подих.

- Як би не було, а через зірване інтерв'ю мене не погладили б по голівці, - хмикаю нервово.

Декілька рухів руками і звільняюсь з його обіймів, відступаю.

Чудово, критична мить минула, тепер я можу думати трохи тверезіше.

- Сподіваюсь тобі не дісталось від керівництва? - хмуриться. Він сканує мене поглядом і ми відновлюємо прогулянку.

- Поки що ні, - сміюсь, - але якщо цього разу нічого не принесу, мені буде непереливки.

- Тоді не будемо гаяти час, - каже весело. – Став свої питання.

Нарешті ми перейшли до головного. Сподіваюсь за розмовою він трішки заспокоїться і перестане згадувати минуле.

Ми досить гарно розмовляємо, я ставлю запитання, Вадим охоче відповідає. Розказує про свій бізнес, про колег і трішки згадує про батьків, котрі померли в автокатастрофі. А ось про наречену і весілля він знову замовчує. Як би я не витягувала з нього інформацію, та окрім імені її і дати весілля, нічого не дізналась. І воно планується досить скоро, через місяць.

Трішки неприємно розпитувати його про особисте, але я мушу. Може тому він відмовчується, бо теж відчуває незручність? Все ж таки в нас було минуле і здається не тільки я його не забула.

Нарешті питання закінчуються і я видихаю з полегшенням. Обов'язок виконаний і я можу не боятись звільнення.

Поки ми розмовляли, я розслабилась на стільки, що навіть забула, що злюсь на Вадима і маю триматись від нього якнайдалі. Ми йдемо пліч-о-пліч і якоїсь миті Вадим торкається моєї руки, переплітає наші пальці. Підношу на нього здивований погляд, але нічого не кажу. Тепер я вже сама не знаю чого хочу.

Користуючись моєю поблажливістю, він зупиняється навпроти, бере другу руку і так само переплітає пальці. Тепер я трохи збентежена і не знаю, чого від нього чекати.

- Зайдемо у кафе? - запитую тихо, нахилившись ближче.

- Навіть не знаю, - відводжу погляд. - Краще мені повернутись до редакції.

- Але ти ж напевно голодна, - наполягає і стискає мої пальці. Хочу висмикнути, але він не дозволяє. - Настю, ти наче боїшся мене.

- Інколи твоя поведінка справді лякає, - зізнаюсь. - Ми не можемо стояти на набережній і триматись за руки, наче закохані. Бо це не так.

- Пробач, я більше не буду, - різко відступає, відпустивши нарешті мої пальці. - Просто я хочу ще трішки з тобою поговорити. Розкажи мені про себе. Як ти жила ці роки?

- Важко жила, - виривається з рота. - Як сім'я може вижити, коли єдине джерело доходу зникає?

- Я справді не думав про це, коли звільняв твого батька, - промовляє емоційно. - Тоді я злився, що мене обдурюють і хотів покарати винного. І єдиний на кого ми вийшли, це твій тато.

- Але це не він, - підвищую голос. Стільки часу минуло, та я досі захищаю тата у цій справі. - Він можливо не вірний чоловік, але не крадій. У нас не було зайвих грошей, якби він крав, ми б знали.

Невже Вадим настільки сліпий, що не розуміє цього? Хіба він не бачив, як ми жили? Він просто поставив галочку і заспокоївся.

- Ти казала, що він поїхав за кордон, - раптом хмуриться. - Він досі там?

- Так, з новою дружиною, - говорю крізь зуби. Згадувати жінку, котра розбила сім'ю, взагалі не хочеться. Я її ніколи не бачила, лише на фото у соцмережах з татом в обнімку. Таке собі видовище. - Хочеш знайти і покарати?

Це я вже прискаю сарказмом, а він дивиться на мене занадто серйозно.

- Ні, просто я вже не зовсім впевнений, що це він.

- Та ти що? - плескаю руками. - Хоча мені від цього не легше. Минулого вже не змінити. Що сталось, того не повернути. Сім'я моя зруйнована. Ми з тобою розійшлись назавжди.

Настає мить напруженої тиші, коли ми стоїмо і уважно дивимось одне одному в очі.

- Ти маєш рацію, - киває. - Але я б хотів все виправити.

- Немає чого виправляти, - розвертаюсь і йду в сторону, звідки ми прийшли. - Ходімо, завезеш мене на роботу. Мені ще статтю писати.

Вадим не сперечається і відвозить мене до редакції. Я сухо прощаюсь з ним, в надії, що більше ми не побачимось. Бо мене лякають ті почуття, що прокидаються, коли він поруч.