Розділ 7

Ресторан знаходиться в елітному районі міста і я змушена добиратись декількома пересадками.

Знаходжу ресторан і зупиняюсь біля входу. Заходити не хочеться. Глянувши лише на одні двері, розумієш, що вони коштують дорожче ніж мій будинок у селі. Я не вписуюсь в інтер'єр цього приміщення, і почуватимусь некомфортно.

- Привіт, - лунає поруч знайомий голос і я підстрибую від несподіванки. Навіть не помітила, як Вадим підійшов до мене ззаду. - Ходімо?

- Чому саме ресторан? - зустрічаюсь з його привітним поглядом. - Там буде незручно розмовляти.

- Думаєш? - підносить брови. - Я просто хотів тебе пригостити обідом.

- Я не голодна, - кажу різко. Мені не подобається, що він поводиться, наче ми добрі друзі. Нічого подібного. - Я не хочу туди йти.

- А куди ж ти хочеш? - на його губах з'являється легка посмішка.

- Туди, де тихо і ніхто нас не буде підслуховувати, - випалюю. - Де я зможу спокійно взяти в тебе інтерв'ю.

Думала, він буде заперечувати і силою тягнути мене у цей пафосний ресторан. Але на мій подив, Вадим лише знизує плечима і відходить від дверей.

- Тоді ходімо, знайдемо інше місце.

Мовчки дивлюсь на нього, а потім поспішаю за ним.

Приємно мене здивував. Зберіг від приниження, адже в таких дорогих місцях я ніколи не була і навіть не знаю, як правильно поводитись.

Підходимо до припаркованих машин біля тротуару і одна з них пищить, коли Вадим тисне на брилок. Я впізнаю темний позашляховик, на якому він їздив у селі. Вадим відчиняє переді мною пасажирські дверцята, чекає поки я сяду. В пам'яті спливають миті, коли ми з ним разом були в цій машині, миті, коли він ніжно мене цілував і я танула в його руках.

Стою, не рухаюсь і навіть дихати важко. Стільки років пройшло, а відчуття наче вчорашні.

- Щось не так? - чую легке хвилювання в його голосі.

Боїться, що втечу, чи що? Може так би й зробила, але мені потрібне це інтерв'ю.

- Ні, все гаразд, - зиркаю на нього і швидко сідаю в машину.

Поки він обходить машину, дозволяю собі подивитись на нього трішки довше. Як би я не заперечувала, та здається я досі до нього щось відчуваю. Але він більше не мій і ніколи моїм не буде.

- Пристебнись, - командує, сідаючи за кермо. - Є якісь побажання куди їхати?

- Ми можемо зробити це прямо тут, - випалюю і він переводить на мене здивований погляд. - Запитань залишилось небагато. Ти відповіси і ми розійдемось.

- Ні, так не піде, - незадоволено стискає губи і заводить двигун.

Змушена підкоритись, застібаю ремінь безпеки і просто мовчки дивлюсь на дорогу.

На мій подив, ми опиняємось на набережній. Залишаємо машину на найближчій стоянці і далі йдемо пішки. Поволі чимчикуємо вздовж річки. Вадим йде поруч і мовчить, а я зачарована краєвидами, із задоволенням розглядаю все навколо.

- Тут так красиво, - зітхаю. - Обожнюю гуляти тут в цю пору року. Літньої спеки вже нема, але ще не холодно, щоб насолоджуватись прогулянкою біля Дніпра.

- Часто тут буваєш? - цікавиться Вадим.

- На жаль, востаннє була чотири роки тому, - відповідаю не задумуючись.

- Невже ти така зайнята, що не знаходиш часу на такі приємності? - дивується. – Думав, робота репортерки дає більше вільного часу.

- Я у столиці недавно, - неохоче відповідаю. - І працюю я не так давно.

- Дивно, - призупиняється і я змушена повернутись до нього. - Я вважав, що ти відразу, як тільки ми розійшлись, поїхала втілювати мрію у реальність.

Ось зараз в нього такий вираз обличчя, як у Арінки, котра постійно завалює мене питаннями. Лише зараз розумію, що дівчата мають багато спільних рис з батьком. Прикушую язика, щоб не ляпнути зайвого.

- Так вийшло, - відводжу погляд. Іду далі не дивлячись, чи слідує Вадим за мною. - Прийшлось затриматись у рідному місці довше ніж планувалось.

- Ти вийшла заміж? - запитання різке, голос напружений.

Іронічно посміхаюсь. Запитує той, хто сам скоро одружиться.

- Тебе це не повинно хвилювати. Ми прийшли говорити про тебе.

- Але хвилює і сильно, - хапає за лікоть, розвертає до себе. Ледь втримуюсь, щоб не зіштовхнутись з ним. Очі його палають, важко дихає, наче пробіг марафон.

- А якщо я скажу що так? Це тебе заспокоїть? - дивлюсь на нього з викликом.

- Не впевнений, - шипить і хилиться ближче.

Небезпечна мить. Він стоїть занадто близько, а я не можу поворухнутись. Подих перехоплює лише від його шаленого погляду. Лише можу уявити, що зараз коїться в його голові.

- Настю, я шкодую, що в нас нічого не вийшло, - говорить тихо, нахиляючись ще ближче. Тепер я відчуваю його гарячий подих на губах і готова провалитись крізь землю через розуміння, що чекаю його поцілунку. - Ми могли б бути щасливими разом. У нас могла б бути чудова сім'я. І саме про це я думаю останню добу.

Зберись, ганчірко. Відштовхни його. Та тіло не слухається, воно живе своїм життям і дозволяє обійняти себе.

Не можна нам зближуватись. Це ні до чого хорошого не приведе.

- Дякую, що ти погодився продовжити інтерв'ю і взяв усю вину на себе, - кажу тремтячим голосом, намагаюсь змінити тему.

- Чесно кажучи, я дуже хотів ще раз тебе побачити, - кривить губи.

Він трішки відхиляється і це дає мені можливість перевести подих.

- Як би не було, а через зірване інтерв'ю мене не погладили б по голівці, - хмикаю нервово.

Декілька рухів руками і звільняюсь з його обіймів, відступаю.

Чудово, критична мить минула, тепер я можу думати трохи тверезіше.

- Сподіваюсь тобі не дісталось від керівництва? - хмуриться. Він сканує мене поглядом і ми відновлюємо прогулянку.

- Поки що ні, - сміюсь, - але якщо цього разу нічого не принесу, мені буде непереливки.

- Тоді не будемо гаяти час, - каже весело. – Став свої питання.

Нарешті ми перейшли до головного. Сподіваюсь за розмовою він трішки заспокоїться і перестане згадувати минуле.