Розділ 6_2

Вона киває на двері і я ошелешена плентаюсь до виходу.

Нічого не розумію.

Йду до робочого місця занурена у свої думки і в коридорі ледве не збиваю Сашу. Вона боляче хапає мене за плече, відштовхує від себе.

- Дивись, куди йдеш, - шипить незадоволено.

Підношу на неї погляд і ловлю зневагу в її очах. Вона мене ненавидить і я не знаю чому. Що я їй такого зробила?

Саша навмисно відправила мене на те інтерв’ю, розуміла, що я не готова. Бачила, що я не хочу зустрічатись з Марчуком. Вона хотіла, щоб мене вигнали.

Вона йде далі, піднявши високо підборіддя, а я дивлюсь їй в слід, поки її фігура не зникає за дверима кабінету Валентини.

Це якесь кобло змій і тут ще треба вміти виживати. А я не пристосована до такого, навряд чи довго тут протягну.

Після роботи плентаюсь додому, відразу берусь готувати вечерю.

- Чому ти останнім часом така дивна? - запитує Аліна, коли ми сідаємо їсти. Я досі з нею живу. Ми вирішили, що так буде дешевше. - Мовчазна і похмура. Проблеми на роботі?

- Можна і так сказати, - ухиляюсь від прямої відповіді. - Я зустріла чоловіка з минулого. І це була не найприємніша розмова.

- Він був твоїм хлопцем колись? - допитується, уважно дивлячись мені в очі.

- Так, але ми розійшлись дуже давно і завтра я маю знову з ним зустрітись.

- Він хоче повернути тебе? - цікавиться, а потім хмурить брови. - Не давай йому шансу. Нащо повертатись до минулого. Якщо ви з ним розійшлись, значить була причина. Хіба ні?

- Так, - киваю задумано.

Аліна уявлення не має про кого ми говоримо. І розповідати їй про Вадима страшно. Вона не знає, що той красунчик комбайнер насправді являється власником Агро холдингу і людиною, котра звільнила її батька. Я вже мовчу, що він є батьком моїх двійняток. Якщо вона все це дізнається, то захоче знайти його і прибити. Моя сестра така, може бути зла, якщо ображають її сім'ю.

- І все одно я роблю ставку на Бориса, - говорить легко, пережовуючи котлету. - Він хороший. Не розумію, чому ти досі тримаєш його на відстані. Одружіться, і живіть як справжня сім'я. Дивись, як він любить твоїх дівчат, наче рідних дочок. Не те що той покидьок, котрий зробив їх і навіть не згадує.

- Бо я йому не сказала, - це все, що знає моя молодша сестра про моє особисте. Вона думає, що я приїхала вагітна з навчання, що залетіла від студента з яким зустрічалась недовго. І саме ця версія ходить по селі.

- А дарма, - підносить на мене великі бездонні очі. - Треба було поїхати до нього, все розказати, ще й на аліменти подати. Чому ти маєш сама виховувати його дітей? Він теж має причетність до них.

- Годі, Аліно, - починаю дратуватись. Розумію, вона хоче як найкраще, але ця розмова ні до чого хорошого не приведе. - Все давно в минулому. І нехай все залишається як є.

- Як знаєш, це твоє життя, - змахує рукою. - Але ти поводишся так, наче картаєш себе за щось. І Борю не підпускаєш, і справжнього батька не повідомила. Хочеш бути мученицею, страждати. Не дозволяєш собі жити нормальним щасливим життям.

- У мене дві маленькі донечки, мені треба про них думати, а не про себе, - кажу різко і встаю.

Її слова зачіпають за живе. Глибоко в душі розумію, що вона має рацію. Просто я нічого не хочу визнавати.

- Я теж про це. Не забувай, дівчатам потрібен батько. Якщо хочеш, щоб вони були щасливі, то повинні знати, що тато їх любить.

- Тільки тато їх не любить, - дратуюсь. З гуркотом ставлю тарілку у раковину і починаю активно мити. Хочу, щоб вона мовчала, але вона цього не робить.

- Бо в них його нема, - не вгамовується. - Одружилась би з Борею, він би прийняв би їх офіційно. І дівчата могли б його кликати татом, а не Борисом. А так ні туди і ні сюди, - вона замовкає, я чую, як відсовується стілець. Встає, але я не обертаюсь. - Зачекай, чи цей колишній, з яким ти сьогодні бачилась не просто колишній? Він батько дівчат? Тому ти така розгублена?

Від її запитань тіло німіє. Говорити не хочу, дивитись на неї теж. Знаю, що Аліна все зрозуміє за виразом мого обличчя, тому продовжую стояти до неї спиною і несамовито терти вже чисту тарілку.

- Настю, відповідай. Я вгадала? - вона ловить мене за плече, змушує розвернутись, глянути на неї.

Все ж таки, щось вона бачить в моїх очах, бо блідне і декілька раз кліпає.

- Ти не вгадала, - відштовхую її руку і тікаю з кухні.

- Так я тобі й повірила, - кричить у спину. - Брехуха.

Нехай буде брехуха, але я краще вийду за Борю, ніж розповім Вадиму про дівчат. Вони мої, а він нехай собі одружується і живе спокійно.

Інша йому народить.