Розділ 6_1

До редакції повертаюсь сама не своя.

Все пройшло не так, як я сподівалась. Я не змогла бути байдужою і тепер поплачусь роботою. Звільнять, бо я навіть половини запитань не поставила. Матеріалу не вистачить для статті.

Та ще більше мене бентежить наша розмова в ліфті. Те, як він близько стояв до мене, те, як чолом тулився до мого чола.

Його тихі слова вибачення і гарячий подих на щоці. Я тоді майже здалась. Якби той ліфт не відчинився, я б втратила голову. А цього робити не можна.

Якась жінка нас перервала, знайома Вадима. Вона врятувала мене від фатальної помилки.

Яка ж я слабачка. В першу зустріч так поплисти, піддатись емоціям і бажанням.

 Хоч словами я не переставала пручатись, та тіло хотіло підкоритись цьому чоловікові.

Згадай, від нього одні неприємності, нагадую собі. Від Марчука Вадима треба триматись якнайдалі.

Не встигаю я сісти за свій робочий стіл, як до мене підходить одна з помічниць Валентини.

- Валентина хоче тебе бачити, - каже Соня досить прохолодно. - Зараз же.

Вона йде, а я важко ковтаю. Ну от і все. Скоро завершиться моя кар'єра, так і не розпочавшись.

Крізь напівпрозоре скло зиркаю на робоче місце Саші. Її немає, можливо збирає якийсь матеріал. Це добре, не хочу бачити її задоволену посмішку, коли збиратиму свої незначні речі.

На всякий випадок беру матеріал, що встигла записати до сварки з Вадимом. Може Валентині він знадобиться.

В кабінет її заходжу на диво спокійно. Напевно я вже змирилась з долею і всередині готуюсь залишати столицю. Поїду додому прямо ж сьогодні. Я так занадто довго не бачила дівчаток. Через навантаження на роботі ніяк не могла вибратись до них хоч на день.

- Сідай, розмова буде серйозною, - сухо говорить Валентина, кинувши на мене байдужий погляд.

Вмощуюсь у чудернацьке крісло навпроти неї. Стіл її скляний, на котрому розкидано безліч примірників журналів. Вона щось уважно вичитує в одному з них.

Мовчу. Бо не знаю, що сказати. Якимсь чином вона вже знає про мій провал, може сам Вадим повідомив. Та виправдовуватись не буду.

Продовжую залишатись без уваги, тому переводжу погляд на панорамні вікна. Вся стіна прозора і звідси можна розгледіти велику частину міста.

- Як інтерв'ю з Марчуком? - дивиться з-під лоба.

- Ось все що я маю, - підсовую до неї диктофон. - На жаль, тут не весь матеріал, але сподіваюсь, інший журналіст все зробить правильно.

- Інший, - підносить брови. Вона закриває журнал і тепер уважно дивиться на мене. Таке відчуття, наче може просканувати наскрізь. - А ти?

- Я не справилась, - опускаю погляд. - Пробачте. У мене нічого не вийшло. Діалог не склався.

- Дивно, а я маю зовсім іншу інформацію, - чую веселість в її голосі, тому змушена підвести погляд. Вона справді посміхається і я нічого не розумію. - До мене подзвонив Вадим Іванович і перепросив, що через його нагальні справи інтерв'ю перервалось. Сказав, що готовий продовжити завтра в обід, - Валентина робить паузу і хилиться до мене. - То хто ж каже правду?

Я в шоці. Нащо він це зробив? Навряд чи він знав, що від цього інтерв’ю залежить моя кар'єра. Знову хоче мене бачити? Знову буде перепрошувати? Нащо він намагається налагодити зі мною контакт? Все в минулому і він скоро одружиться. Йому треба думати про майбутню дружину.

- Напевно що Марчук, - кажу несміло. Буду дурна, якщо вирию собі яму в той час, коли чоловік з минулого намагається врятувати моє становище, хоч і не навмисно.

- Звичайно Марчук, - цмокає губами. - Не думаю, що ти би все зіпсувала, враховуючи, як сильно ти хотіла писати цю статтю.

- Що? - шоковано округлюю очі. - Я не хотіла. Хто вам таке сказав?

- Олександра, - хмуриться Валентина і відхиляється на спинку. Тре задумано підборіддя. - Стаття спочатку мала бути її, а ти мала лише допомагати. Але Саша сказала, що ти дуже сильно хочеш написати її сама, що вже готова. От я й дозволила. Все ж таки тобі треба колись починати.

- Неймовірно, - зітхаю знесилено. - Вона сказала мені, що я мушу її написати, і якщо провалю, то мене не приймуть на роботу.

- Нісенітниця, ти вже прийнята, - змахує рукою Валентина. - Можливо Саша тебе просто розіграла. Хотіла, щоб ти не боялась і нарешті повірила в себе.

Вона напружено посміхається, а я киваю. Не вірю в це, та я не заперечую. Не зрозуміло, нащо Саша мене так підставила. Хоча може це просто через неприязнь до мене. Вона надіялась, що я все провалю і не помилилась. Якби не дзвінок Вадима, мені б прийшлось зізнатись, що я не справилась.

- То може другу частину інтерв’ю Саша закінчить? - маю нахабність запитати.

- Ні, моя мила. Це вже твоя тема. Ти її розпочала, ти доведеш до завершення. Наступного разу чекаю тебе у своєму кабінеті з гарно написаним текстом. А зараз іди, готуйся до завтрашньої зустрічі. Я скину тобі на пошту адресу ресторану.

- Ресторану? - здивовано перепитую, підвівшись.

- Так. Саме там хоче продовжити інтерв’ю Марчук і я не можу йому в цьому перечити. Іди.