Розділ 5_1

Вадим.

Вона тікає, а я стою, мов довбень, і дивлюсь на зачинені двері.

Дівчина ненавидить мене, звинувачує у всіх бідах і те, як вона нервувала, розумію, що наша зустріч їй неприємна.

Але я щасливий побачити її знову.

За ці роки вона змінилась, в очах з'явилась суворість, і такі манливі для мене губи більше не посміхаються. Пшеничне волосся коротше, зачесане так, щоб жоден зайвий локон не крутився вільно. На шиї ланцюжок з медальйоном, на пальцях декілька перстнів. Руки її я в першу чергу просканував, шукав обручку на безіменному пальці і не знайшов.

Ми з нею так і не поговорили нормально. Вона досі на мене ображена. Стільки часу минуло, а вона продовжує звинувачувати у всьому мене.

Не сперечаюсь, я не святий. Можливо теж зробив щось не те. Але не треба спихати на мене усіх псів.

Обходжу стіл і гепаюсь у крісло, роздратовано поправляю папери і теки. Порядку тут немає. Та зараз щось робити немає жодних сил.

Я знову не в гуморі. Настя пішла і забрала з собою усі світлі почуття.

Різко втягую в себе повітря, зрозумівши, що декілька хвилин тому я почувався живим. А це тому, що поруч була жінка, котра змушує кров бігти венами швидше. Може це вона, той промінчик світла, котрий я шукаю останнім часом?

І я буду дурнем, якщо знову її відпущу просто так. Може доля дає мені другий шанс все виправити?

Зриваюсь з місця і лечу стрімголов з кабінету. Моя секретарка зойкає, коли я вихорем пробігаю повз неї. Біжу коридором до ліфта, сподіваюсь наздогнати Настю.

Перед носом зачиняються дверцята і я в останню мить всовую руку. Дверцята роз’їжджаються і я заходжу в кабіну, тисну навмання на будь-яку кнопку лише для того, щоб ліфт поїхав і ми залишились удвох.

Настя дивиться на мене перелякано, блідне і тулиться до задньої стінки. Мені неприємно усвідомлювати, що я викликаю у неї таку неприязнь. Адже добре пам'ятаю ті миті, коли вона танула в моїх руках, її очі горіли бажанням, а тіло тремтіло від моїх пестощів. Зараз вона тремтить від страху, а очі блищать від вологи.

Підходжу до неї, вдихаю неймовірно приємний аромат. Так хочеться її торкнутись, обійняти, та ледве стримуюсь, бо знаю, що вона не дозволить цього зробити.

- Пробач мені за все, - шепочу біля її скроні.

В першу чергу треба було сказати саме це і не показувати свого гонору. Як би я не вважав себе невинним, та я бачу, що дівчині боляче. Значить моя вина все ж таки є.

- Ти зруйнував моє життя, - промовляє тремтячим голосом.

Неприємно чути такі слова від неї. Прижмурюю очі і тулюсь чолом до її чола. Вона не відштовхує і це дає надію.

- Пробач, - повторюю. - Я не думав, що все так станеться. Якби ж я знав, то вчинив би по-іншому. Ти ненавидиш мене, а я цього не хочу. Моя пшеничко.

- Не називай мене так, - різко промовляє. - Я не твоя вже давно.

- Знаю, - зітхаю. - І це нестерпно боляче.

- Хочеш, щоб я тебе пожаліла? - вона кладе долоні мені на груди і тисне, щоб я відійшов. Впираюсь, стою на місці. - І не сподівайся. Ти не знаєш, як важко було мені. Уявлення не маєш.

- То розкажи, - хапаю її за руки, стискаю тонкі пальчики. Відхиляюсь настільки, щоб глянути у широко розкриті ясні очі. Вона дивиться з викликом, ображено.

- Відпусти, - шипить.

Ліфт зупиняється і двері відчиняються. Зараз вона втече і можливо я ніколи її не побачу. Не хочу, щоб вона зникала. Хочу тримати біля себе, хочу обіймати, як тоді на острівцю посеред води. Все, що було чотири роки тому, нахлинуло на мене, наче величезне цунамі збиває з ніг, занурює у вихор з головою.

- Вадиме, - голос Діани повертає мене в реальність і я відступаю. Настя виривається з моїх рук і вибігає з кабіни, а я повільно розвертаюсь до нареченої. - Я думала, ти весь в роботі, зайнятий. Але бачу, ти маєш трохи вільного часу.

На вигляд вона спокійна, лише очі видають бурхливі емоції від побаченого. Розумію, як все виглядало зі сторони, та що приховувати, так і було насправді. Я збожеволів, бо повернулась моя пшеничка.

- Маю вільних декілька хвилин, - кажу сухо, стою в ліфті, чекаю поки Діана зайде до мене. Вона мить не рухається, стоїть мовчки і уважно дивиться на мене, а потім робить крок вперед.

Перш ніж ліфт зачиниться, кидаю погляд в зал у пошуках білявої голови. Настя втекла. Але це не критично, я знаю, де вона працює і я спробую ще раз з нею поговорити.

- Хто це? - після короткої тиші лунає запитання.