Розділ 3_2

В офіс добираюсь заторами, тому залітаю у свій кабінет роздратований. За мною забігає моя секретарка.

- Вадиме Івановичу, через п'ять хвилин конференція, - нагадує несміло. Вона досить спостережлива і розуміє, коли я не в гуморі, краще не чіпати.

- Знаю, - ричу, хоч насправді я забув усі на сьогодні плани.

- А ще о десятій у вас зустріч з журналісткою.

- З якою ще журналісткою? - здивовано оглядаюсь на секретарку.

- З журналу “Вибух”, - вона втягує в себе шию, наче я зараз буду кричати. - Ви ж домовлялись з ними про інтерв'ю. Вона перегортає сторінки блокнота, читає. - Записано на середу, двадцятого числа, о десятій.

- Це вже сьогодні?

- Так.

- Гаразд, - змахую рукою. - Якщо матиму вільний час, прийму її.

Секретарка йде, а я стомлено сідаю у крісло. Всю дорогу, поки сидів у заторах, думав про Настю. Сьогодні вона не дає мені спокою і це мене нервує, виводить з рівноваги.

Через хвилину в кабінет вривається Андрій і без жодного слова сідає навпроти мене. Дивиться уважно, вивчає.

- Що? - не витримую його погляду.

- Щось ти маєш не дуже гарний вигляд, - кривиться. - Не виспався? Наречена не дає?

- Не смішно, - фиркаю і прикриваю очі. - Підготовка до весілля мене вимотує. А ще ці жнива, звіти і вся ця документація.

Киваю на стіл, котрий закладений горою тек.

- До речі, бачив звіт проблемного району? - він хмуриться і я добре розумію, про що він говорить. - Дані такі ж самі, як і в минулому році. Не дуже помітна нестача.

- Бачив, - важко зітхаю.

- Може я параноїк, але це мені дещо нагадує, - уважно дивиться на мене з-під лоба. - Ситуація, наче в селі Димитрівка. Таке відчуття, що це та сама людина витворяє.

- Але ми ж звільнили його, - напружуюсь, згадавши батька Насті. Ця сім'я мене переслідує. – Думаєш, переїхав у інший район і все робить за допомогою наших працівників?

- Не знаю, - хилиться до спинки, мотає головою. - Просто кажу, що це дивно. Це вже третій рік схожий випадок у цьому місці. Може з'явився ще якийсь хитрун?

- Щось їх багато розвелось у тому районі, - дратуюсь. Я сьогодні взагалі не в гуморі, а такі розмови ще більше псують настрій. - Що ти пропонуєш, знову їхати ловити злодія? Не хочу.

- А того разу ти мав більше ентузіазму.

- Того разу я не знав, як все обернеться.

Настає важка тиша і я чітко відчуваю, як Андрій вивчає мене поглядом.

- Невже ти досі не забув ту дівку? - перепитує здивовано. - Стільки часу пройшло.

- Не хочу про це говорити, - відвертаюсь, крутнувшись у кріслі вбік.

- Ти ж скоро одружишся. І Діана чудова жінка.

- Я одружуюсь, бо мені потрібен спадкоємець і ти добре про це знаєш.

Чим довше ми працюємо з Андрієм, тим тісніша наша дружба. Зараз здається між нами взагалі немає секретів. Я розказую йому все, він мені теж.

- Заради спадкоємців жити з некоханою жінкою, - в його голосі чую осуд.

- Покохаю, з часом, - різко встаю. - Ходімо, нас напевно вже чекають.

Йдемо в конференц-зал, де вже всі зібрались. Довго і активно обговорюємо головні питання фірми і з часом я забуваю про Настю і її батька.

Повертаюсь до кабінету в надії трішки перепочити від людей. Може я старію, але мені все частіше хочеться бути на самоті. І справді роки беруть своє. Вже немає того молодого ентузіазму заробляти гроші, вже хочеться щось робити для душі. Тільки ось я так і не визначився, що мені подобається і чого бажаю.

- Вадиме Івановичу, - чую голос секретарки по гучномовцю. - До вас Анастасія Сергіївна, журналістка з “Вибух”.

Ім'я тригерить, бо воно точно таке як у дівчини, котра залишилась далеко в минулому. Затамовую подих, смакуючи звучання цього імені.

- Нехай зайде, - кажу байдуже.

Хто б ця жінка не була, вона не та, котру мені б хотілось побачити. Хоча б раз. Цікаво, як склалась її доля? Можливо вона справді поїхала у столицю будувати кар’єру, як вона мріяла. На кого вона там навчалась, ким хотіла бути? Напружую пам'ять і дивуюсь, згадавши все. Журналістом вона хотіла працювати.

Збіг? Мучитись у здогадках мені не приходиться, бо двері відчиняються і у кабінет заходить... вона.

- Доброго дня, я журналістка журналу “Вибух”, прийшла взяти у вас інтерв'ю, - голос її тремтить, в очі не дивиться.

А ось я нахабно її розглядаю і не вірю своїм очам.

Це вона. Моя пшеничка.