Розділ 3

Вадим.

- Як тобі ось ця? - запитує Діана.

Вона сидить на ліжку у напівпрозорому пеньюарі і гортає каталог, де зібрана остання колекція весільних суконь. Мені це не цікаво, але вона змушує приймати в цьому участь.

- Може бути, - відсторонено промовляю, застібаючи ґудзики на сорочці. Дивлюсь будь-куди, але не в каталог.

- Ти навіть не глянув, - обурюється.

Розвертаюсь і дивлюсь у каталог заради її спокою. У нас з Діаною скоро весілля, і я, якщо чесно, трішки спантеличений усіма приготуваннями. Я б хотів тиху вечірку, де лише свої, але знаю, що Діана не погодиться. Вона хоче відсвяткувати так, щоб запам'ятала уся столиця. І щоб не розчаровувати її, я їй це дозволяю.

- Красива, справді, - говорю більш переконливо.

Жінка підносить на мене темні очі, хмурить брови.

- Мені здається, тобі взагалі байдуже в чому я буду на нашому весіллі, - говорить з образою.

Вона підводиться і мій погляд ковзає по її стрункому тілі. Красива, наче модель. І розумна і це головне. Та здається, чим ближче наше одруження, тим більше вона починає поводитись як капризне дівчисько. Інколи це дратує, але я стримуюсь, щоб зайвий раз не сперечатись.

- Люба, я не розбираюсь у таких речах, - мій голос лагідний. Кладу руку їй на спину, погладжую. - Тому не варто надіятись на мої смаки. Ти у нас професіоналка у моді, тому я повністю довіряю тобі.

Діана є власницею декількох бутиків модного одягу, тому я знаю, що кажу.

- Ну гаразд, - розпливається у посмішці. Її очі починають блищати і вона міцно тулиться до мене. Відчуваю тепло її тіла крізь тонку тканину сорочки. - Я справді від тебе забагато хочу. Головне, що ти скоро будеш моїм чоловіком. Я кохаю тебе.

Замість відповіді я дарую їй глибокий поцілунок.

Чи кохаю я її? Це важке питання. Я ніколи нікого не кохав і здається ніколи не буду. Лише одна дівчина змогла зачепити моє серце, але так склалось, що я її втратив.

Настя. Чому в цю мить я згадую її?

Вона часто з'являється мені у снах, а після пробудження я ще цілий день думаю про неї. Ніжна і добра, наївна і мрійлива. Я занурився у вир почуттів, не думаючи, що буде далі. Чомусь я вважав, що навіть коли все відкриється, вона залишиться зі мною. Але на жаль, її образа була занадто сильною.

Я звільнив її батька, але за діло. Невже вона того не розуміла? Хотів поговорити, помиритись, та вона не відповідала на дзвінки. У будинок її батьків йти було якось не зручно, та й не впевнений, що мене б впустили. Бачив, з якою ненавистю дивилась на нас її мама наступного дня. Вона стояла біля паркану і уважно слідкувала, як ми вантажимо багаж в машину. Я мав тоді відчуття, що вона хоче мені щось сказати, але вона так і не підійшла.

Можливо, я тоді не правильно вчинив, треба було наполягти на зустрічі з Настею. Та зараз вже пізно про це шкодувати. Все в минулому і я скоро одружусь.

Рішення це прийшло якось раптово. Просто одного дня я прокинувся і зрозумів, що скоро мені сорок і я один. Близьких родичів немає, ні дружини, ні дітей. Навіть немає кому передати справу. Я наче мій дядько, котрий все життя поклав у бізнес і лише перед смертю згадав, що спадкоємця нема. Але в нього був я, його племінник. А я взагалі зараз сам.

Чому саме Діана? Бо вона розумна і цілеспрямована, знає чого хоче і сама собі господиня. Ми з нею почали зустрічатись не так давно. Мені подобаються наші відносини. Спокійні, ненав'язливі, ніхто ні у кого нічого не вимагає. І я зрозумів, що Діана буде ідеальним партнером у житті.

Поцілунок заглиблюється і я збуджуюсь. Ще мить і буду готовий знову роздягатись і підминати під себе гаряче тіло жінки. Тому відсторонююсь, щоб далі бути від спокуси.

- М-м-м, Вадиме, я хочу продовження, - муркоче наречена. - Залишся зі мною.

- Пробач, але мені час в офіс, - трясу головою, скидаю нав'язливі думки.

- Ранішній секс ще нікому не завадив, - млосно посміхається.

- Можливо наступного разу, - натягую на плечі піджак, цілую її у чоло і прямую до дверей. - Я поспішаю.

- Як завжди, - зітхає мені в спину.

Діана має більше вільного часу, тому вона може собі дозволити розслаблено ходити пів дня по квартирі. А в мене напружений графік, особливо в цей період. Час жнив.

В офіс добираюсь заторами, тому залітаю у свій кабінет роздратований. За мною забігає моя секретарка.

- Вадиме Івановичу, через п'ять хвилин конференція, - нагадує несміло. Вона досить спостережлива і розуміє, коли я не в гуморі, краще не чіпати.

- Знаю, - ричу, хоч насправді я забув усі на сьогодні плани.

- А ще о десятій у вас зустріч з журналісткою.

- З якою ще журналісткою? - здивовано оглядаюсь на секретарку.

- З журналу “Вибух”, - вона втягує в себе шию, наче я зараз буду кричати. - Ви ж домовлялись з ними про інтерв'ю. Вона перегортає сторінки блокнота, читає. - Записано на середу, двадцятого числа, о десятій.

- Це вже сьогодні?

- Так.

- Гаразд, - змахую рукою. - Якщо матиму вільний час, прийму її.

Секретарка йде, а я стомлено сідаю у крісло. Всю дорогу, поки сидів у заторах, думав про Настю. Сьогодні вона не дає мені спокою і це мене нервує, виводить з рівноваги.

Через хвилину в кабінет вривається Андрій і без жодного слова сідає навпроти мене. Дивиться уважно, вивчає.

- Що? - не витримую його погляду.

- Щось ти маєш не дуже гарний вигляд, - кривиться. - Не виспався? Наречена не дає?

- Не смішно, - фиркаю і прикриваю очі. - Підготовка до весілля мене вимотує. А ще ці жнива, звіти і вся ця документація.

Киваю на стіл, котрий закладений горою тек.

- До речі, бачив звіт проблемного району? - він хмуриться і я добре розумію, про що він говорить. - Дані такі ж самі, як і в минулому році. Не дуже помітна нестача.

- Бачив, - важко зітхаю.

- Може я параноїк, але це мені дещо нагадує, - уважно дивиться на мене з-під лоба. - Ситуація, наче в селі Димитрівка. Таке відчуття, що це та сама людина витворяє.