Розділ 2_2

Наступного ранку розпочинається моє нове життя.

Я дуже довго одягаюсь перед тим, як вийти з дому. Нервуюсь страшенно, але допоки не знайомлюсь з майбутнім босом Валентиною Олександрівною. Жінка за сорок, сувора на вигляд, але приємна у спілкуванні. Вона розказує мені основні правила і як що працює, а потім відводить до однієї з найкращих журналісток, щоб та мене стажувала. Саша, так її звати, не дуже охоче приймає мене, але в неї немає вибору.

- Дивись, що я роблю, слухай, що кажу. Двічі повторювати не буду. Якщо маєш погану пам'ять - записуй, - зиркає на мене холодним поглядом. - Я не люблю панькатись з новачками, але чомусь Валентина часто до мене їх прикріплює. Наче знущається, - зітхає. - А вони довго не затримуються, місяць, два і звільняються.

- Тут напевно важко, - коментую. Долоні від хвилювання спотіли так, що вже потрібен рушник, щоб їх витерти. Саша не найприємніша жінка, що я зустрічала.

- Звичайно важко, - дивиться наче на дурну. - Це найвідоміший журнал країни. Тут треба працювати двадцять чотири на сім, а не лінуватись.

Важко ковтаю. Якщо це правда, то мені буде не легко з двома дівчатами на руках. І тут не буде доброго Борі, котрий готовий допомогти. А Аліну я навантажувати не хочу, в неї своїх справ вистачає. Але, на скільки я знаю, тут дуже гарно платять. І якщо я приживусь, то зможу найняти повноцінну няню.

- Ти мене чуєш? І не гальмувати, - махає перед очима рукою, відриває від думок. - Ходімо.

Киваю і поспішаю за роздратованою Сашою. Так розпочинаються мої нелегкі перші дні.

Два довгих тижні триває мій випробувальний термін. За цей час я так виснажуюсь, що не розумію у якому світі знаходжусь. Дуже рано встаю і працюю до пізнього вечора, поки всі в офісі не розійдуться. Саша навантажує мене різними рутинними справами. Залишає на мене велику кількість тексту, котрий мушу відредагувати, підправити, можливо доповнити. А вона потім несе до Валентини готовий матеріал. Я мовчу, бо поки що ніякого голосу не маю. І дуже сильно хочу отримати цю роботу.

- Радій, - гепається сідницями Саша на мій невеличкий робочий стіл. А вона досить пишна у стегнах і деякі папери зминає вщент. - Сьогодні твій випробувальний термін завершується.

- Справді? - тішуся. - Це ж чудово.

- Але не поспішай радіти, - хмурить широченні перманентні темні брови. Ніколи не розуміла цієї моди. - Валентина вирішила дозволити тобі написати статтю про одного досить відомого бізнесмена. Я б не довіряла новачку цієї справи, але наша керівничка любить експериментувати. Справишся, залишишся працювати.

- Я обов'язково зроблю все як треба, - підскакую з крісла, мотивована вже діяти.

- Але я тобі допомагати не буду, - тицяє пальцем. У неї настільки довгий манікюр, що я не розумію, як вона взагалі працює з клавіатурою. - Все сама. Треба поїхати до нього, взяти інтерв'ю. Записати розмову, все гарно оформити. Випитати цікаві факти. У нього, до речі, скоро весілля, і на основі цього можна зробити гарну статтю.

- Я готова, - вирівнююсь наче солдатик. - Мені зайти до Валентини?

- Не обов'язково, - оглядає мене зверхньо. Ми так і не знайшли з Сашою спільної мови і вона чомусь мене недолюблює. - Ось, я взяла все, що тобі потрібно. Запитання для інтерв'ю Валентина складала сама. Можеш щось доповнити своє.

Я беру з її рук аркуш паперу і перше, що я бачу, це знайоме обличчя. Його фото невелике, у верхньому лівому кутку, але я його впізнаю з тисячі. Як можна забути цього брехуна, котрий зруйнував моє життя?

Марчук Вадим Іванович — пише під фотографією. А далі низка питань, на які я навіть не дивлюсь.

- Я не можу, - відкидаю аркуш на стіл. Цей папір обпік мені пальці, а в горлі миттю пересохло. - Дайте когось іншого.

- Не зрозуміла? - Саша підводиться і розправляє плечі. Вона вища за мене і зараз має досить грізний вигляд. - Ти не в тому становищі, щоб перебирати. Ти бач яка фіфа. Навіть досвідчений журналіст бере те, що йому пропонують. Настю, дорогенька, ця стаття має бути написана, інакше можеш не розраховувати на роботу. Валентина другого шансу не дає. Зрозуміла?

- Так, - ледве киваю.

Лише від думки, що мені треба зустрітись з чоловіком, від якого я народила двійнят, крутиться голова і стає дурно.

Саша йде, зневажливо фиркнувши на останок, а я знесилено гепаюсь у незручне крісло.

Капець. Як я маю це пережити?