Розділ 2_1

Столиця зустрічає мене аномальною спекою. На дворі початок вересня, але літо ніяк не хоче відступати. Виходжу з вагона, тягну за собою валізу на коліщатах, на плечі несу невелику дорожню сумку. Речей багато не брала, бо не знаю, як все складеться, хоч і сподіваюсь лише на позитивний результат.

Серед натовпу пасажирів бачу біляву голову Аліни. Вона махає рукою і поспішає до мене, плавно оминаючи людей. Посміхаюсь їй і прямую в її сторону. Моя маленька молодша сестра виросла і стала справжньою красунею. Висока струнка блондинка, всі хто її бачить вперше, думають, що вона модель. Але Аліна поламала усі стереотипи і пішла навчатись на адвоката.

- Привіт, як я рада тебе бачити, - вона міцно мене обіймає за шию, а потім відсторонюється, демонстративно оглядає. - Ти наче поправилась.

- Цим ти мене не образиш, - кривлю губи і подаю їй сумку. - А ось ти все стрункіша і стрункіша.

- Просто немає часу поїсти, - закочує очі. - Почався навчальний рік і я трохи запарилась суміщати роботу та навчання.

Ціле літо вона працювала у ресторані офіціанткою. Жити за щось треба. Тато оплачує лише університет і може деколи накинути на квартиру. До речі, саме в неї я збираюсь зупинитись, поки не знайду житло.

- Як малі? Напевно виросли, - цікавиться. Ми йдемо через залізні пуття, плавно оминаємо натовп. - Я так давно їх бачила.

- Вже показують свій характер, - сміюсь. - Кожного разу все важче їх змусити щось робити. Хотіла відправити їх до мами, а вони уперлись, що не поїдуть. Тому залишила з Борею.

- Борис хороший, - робить висновок. Аліні він завжди подобався. - Ви ще з ним не одружуєтесь?

- Не сміши, - фиркаю. - Між нами нічого немає.

- А дарма, - дивиться на мене досить серйозно. - Не розумію, чому так довго ти морочиш чоловікові голову.

Відводжу погляд і прискорюю хід. Не хочу говорити про особисте життя. Просто не маю наміру прив'язувати до себе чоловіка лише із вдячності. Це не правильно. Якби я хоч щось відчувала до нього. Але на жаль, серцю не накажеш.

Біля вокзалу ми ловимо таксі. Поки їдемо, із захватом роздивляюсь місто. Колись я мріяла тут жити і працювати, будувати кар'єру. Та один брехун зіпсував мені всі плани. Зараз я знову пробую розпочати життя заново. Сподіваюсь, у мене все вийде.

Він теж тут живе, але столиця настільки велика, що зустріти його вірогідність дуже мала.

Приїжджаємо у спокійний спальний район. Розплачуємось з таксистом і йдемо до під’їзду дев’ятиповерхівки. Аліна живе на шостому поверсі, в однокімнатній квартирі.

Спочатку вона жила в гуртожитку, а коли почала підробляти, переїхала з двома дівчатами на квартиру. З подругами вона прожила два роки, тепер залишилась сама, бо ті закінчили навчання і роз'їхались.

- Гарно у тебе, - коментую.

Проходжусь коридором, заходжу у кімнату. З однієї сторони ліжко, з іншої - диван, між ними під вікном письмовий стіл, на котрому безліч тек і зошитів.

- Будь, як у дома, - Аліна заходить за мною, кидає мою сумку на підлогу. - Спатимеш на дивані. Можеш жити, скільки тобі завгодно. Ти мені не будеш заважати.

- Ні, я вже від завтра шукатиму квартиру.

- А якщо з роботою не складеться?

- Складеться, - кажу вперто. - Мусить, бо назад повертатись не планую. Нема мені вороття. Не візьмуть в цей журнал, знайду щось інше. Але я вже все вирішила. І дівчаток скоро заберу сюди.

- Я не проти, - посміхається. - Я за ними скучила. Ще з весни не бачила.

- Дякую, Алінко, що допомагаєш, - кажу щиро. Підходжу і обіймаю її.

- Ну що ти? Ти ж моя сестра, - вона плескає мене по спині і відступає, прямує до дверей. - Гаразд, мені час збиратись на зміну. А ти розпаковуй речі, облаштовуйся. Буду пізно.

- Обережно там. Не вештайся, після роботи відразу додому, - наказую їй в слід.

Аліна обертається і сміється.

- Добре, мамусю.

Вона йде, а я розпаковую валізи.

Справившись з речами, беру телефон і дзвоню Борі. Вже шоста година вечора і він має бути вже вдома. І я дуже хочу почути своїх доньок.

- Як там мої дівчатка, гарно поводяться? - запитую з цікавістю у чоловіка. Я не бачила їх лише день, але вже дуже скучила.

- Все добре, вони просто янголята.

- Не перебільшуй, - посміхаюсь. - Даринка напевно знову не хотіла зранку йти до садочка.

- Було діло, - чую його тихий сміх. - Але Соня все владнала.

- Ти подзвонив їй і попередив, що дівчата далі ходитимуть у садок? - Я збиралась сама це зробити, але за клопотами забула.

- Так, просто не розумно відмовлятись від її допомоги, - чую виправдання в його голосі. - Та й іноді я можу затриматись на роботі і не встигнути забрати їх.

- Все добре, ти правильно зробив, - перебиваю Бориса, бо ще трішки і він взагалі відмовиться від Соні. - Я сама збиралась це зробити, просто не встигла. Соня тобі допоможе, я не проти.

- Просто я не хочу, щоб ти думала, що поруч зі мною крутиться інша жінка.

- Борю, я не ревную, - хмикаю.

- А я хотів би, - засмучено промовляє. - Я сумую за тобою, Настю. Ти тільки но поїхала, а мені вже тебе не вистачає.

- Можливо через декілька тижнів я приїду до вас на вихідні, - обнадіюю його. - Не знаю, скільки зможу витримати, щоб не бачити доньок. Даси їм телефон, хоч почую їхній голос.

- Звичайно, - тихо зітхає. - Зараз.

Дівчата мої щебечуть по черзі і я не встигаю відповісти на всі їх коментарі. Поки говорю, декілька сльозинок скочується по щоці. Не можна розкисати, штурмую себе і агресивно витираю обличчя. Потім бажаю дівчатам доброї ночі і вимикаю телефон.

Вкладаюсь досить пізно, але Аліни все одно ще нема. Вона напевно працює до останнього клієнта. Не розумію, як вона зранку зможе встати на пари. Виявляється моя молодша сестра має велику силу волі. Мені треба її наслідувати.