- Тобі обов'язково туди їхати? - запитує похмуро Борис.
Йому не подобається моя затія. Знаю, я залишаю сім'ю, знаю, що я зриваюсь з насидженого місця, але по іншому не можу. Треба щось міняти у цьому житті.
- Я не можу відмовитись від такої пропозиції, - вже вкотре переконую чоловіка. - Я мріяла про це все своє життя.
- Знаю, що мріяла, - зітхає, підходить, забирає з рук кофточку, котру я вже вкотре перескладаю і обіймає. - Але як же ми? Як дівчата?
Дівчатка. Мої найкоханіші на світі. Я люблю їх більше за життя і робитиму для них лише найкраще. І ця моя поїздка теж для них. Бо якщо мене візьмуть на роботу, ми зможемо переїхати у столицю, а там більше можливостей для них.
- Я розлучаюсь з ними не на довго, - заспокоюю його. - Це престижний журнал. І працюючи там, я зможу винайняти гарне житло, влаштувати їх у чудовий садочок. Це шанс для нас розпочати нове життя.
Від ентузіазму в мене починають палати щоки. Вже уявляю, як приїду у столицю і почну працювати. Так, спочатку мені дадуть випробувальний термін, але я сподіваюсь, що це лише формальність.
- А як же я? - Боря відсторонюється, дивиться на мене сумними очима.
Що тут сказати? Стільки років пройшло, а я так його й не покохала. Хоч він постійно був поруч, допомагав у скрутні часи, прихистив у себе на квартирі і мені не прийшлось терпіти косі погляди односельчан. Нагуляла дитину від комбайнера і залишилась сама. Скільки пересуд було в голові не вкладається, та я все пережила. Головне, що зробила правильний вибір і чотири роки тому відмовилась від запропонованої роботи.
Зараз мої руки трохи розв'язались, дівчата підросли і я можу подумати про кар'єру.
- Ти можеш теж переїхати у столицю, - пропоную, хоч насправді не впевнена, що хочу цього.
- У ролі кого? Хлопця? Друга? - хмикає. Наші стосунки не визначені. Ми живемо під одним дахом, але спимо у різних кімнатах. Він декілька раз пропонував одружитись, але я кожного разу відмовляла. - Та й не можу я покинути роботу.
Тепер він начальник зміни і дуже пишається своїм підвищенням. Інколи мені здається, що він не проміняє свою роботу ні на що на світі. От подобається йому бути охоронцем у банку.
А я більше не можу працювати продавчинею в магазині. Багаточасові зміни, незадоволені покупці, неприємне керівництво і дуже мала заробітна плата, все це тиснуло непосильним багажем. І як тільки мені запропонували роботу у столиці, того ж дня я звільнилась. Назад вороття нема, я мушу влаштуватись у тому журналі і нарешті здійснити свою мрію.
Забираю з його рук свою кофтинку і кидаю її у дорожню сумку. Підходжу до нього впритул, заглядаю в очі.
- Борю, дякую тобі за все, що ти для мене зробив, - кажу від щирого серця. Давно треба було це зробити. - Ти допоміг мені у скрутну годину. Без тебе я б пропала. Ти дуже хороший чоловік і сподіваюсь, ти колись знайдеш гідну жінку, котру будеш кохати.
- Я тебе кохаю, - бере мене за плечі, вгризається в очі серйозним поглядом. - Я хочу бути поруч з тобою. Допомагати виховувати твоїх дівчаток. Тільки дозволь мені.
Ось це небезпечна мить. Кожного разу, як він це говорить, я почуваюсь у пастці.
І чому я така неправильна? Чому не можу покохати його і жити спокійно і щасливо? Будь-хто інший радів би такому чоловікові, а я шукаю чогось, сама не знаю чого.
Губи Бориса опиняються занадто близько до моїх. Він хоче мене поцілувати, але я не впевнена, чи потрібно це робити. Жоден поцілунок, жодні слова не зможуть зупинити мене. Я впевнена, що вчиняю правильно.
Рятівний дзвінок у двері змушує Борю відсторонитись. Я швидко біжу відчинити, це напевно сусідка привела малих. У неї є хлопчик такого ж віку і наші діти разом ходять у садочок. Тому ми з нею домовились, що будемо водити їх по черзі. Це дає багато вільного часу на домашні справи.
- Мамусю, ми вже вдома, - завжди активна і весела Аріна біжить до мене і я піднімаю її на руки, цілую у пухку щічку.
- Гарно провели день у садочку? - запитую у похмурої Даринки, котра повільно проходиться коридором, зминаючи улюбленого ведмедика в обіймах.
- Я туди більше не піду, - бурмоче під ніс.
Із запитанням дивлюсь на сусідку, котра загадково посміхається. Вона точно знає, що цього разу трапилось.
- У неї був конфлікт з одним хлопчиком, - говорить Соня понизивши голос і підморгнувши.
- Це Стасік, він в неї закохався, - шепоче на вухо Арінка, наче це великий секрет.
- Він смикав мене за волосся, - жаліється Даринка.
Вона в мене зовсім не тактильна і не любить, коли її чіпають. Часто незадоволена і без настрою. Повна протилежність сестрі. Наче в один день родились, двійнята, а такі різні. Вони схожі на Аліну і Богдана, добре, що хоч ще не б'ються між собою. Хоча все ще попереду.
У коридор виходить Боря і обіймає мене за плечі, вітається з сусідкою, а та мило йому посміхається. Відчуваю, що він їй подобається, та вона добре це приховує, бо думає, що ми подружжя. Усі у цьому домі вважають нас справжньою сім'єю, а я й не заперечую. Так простіше і менше будуть пліткувати.
Я ставлю Аріну на ноги, беру її за ручку, намагаюсь схопити і Даринку, хоч це не так вже просто.
- Дякую, Соню, що привела їх, - говорю, помітивши, що сусідка збирається йти. - І до речі, найближчим часом мої не підуть у садочок. Я хочу відвести їх до бабусі у село.
- Гаразд, ти теж збираєшся? - цікавиться.
Лише киваю у відповідь. Про свої плани не розповідаю нікому, не хочу наврочити, як це вийшло чотири роки тому. Ходила усім казала, що поїду у столицю будувати кар'єру, а натомість народила двох прекрасних янголяток. З ними ще ті клопоти, але я не шкодую.
Соня йде, а я тягну дівчат до ванної кімнати.
- Ходімо, треба помити ручки з вулиці.
Змушую їх підсунути руки під струмінь води, гладжу кожен маленький пальчик.
- Ти хочеш їх відвести до мами? - в дверях стоїть Борис. І я дивлюсь на нього крізь дзеркало.